Церковные ВѢХИ

Extra Ecclesiam nulla salus. Outside the Church there is no salvation, because salvation is the Church. For salvation is the revelation of the way for everyone who believes in Christ's name. This revelation is to be found only in the Church. In the Church, as in the Body of Christ, in its theanthropic organism, the mystery of incarnation, the mystery of the "two natures," indissolubly united, is continually accomplished. -Fr. Georges Florovsky

ΟΡΘΟΔΟΞΙΑ Ή ΘΑΝΑΤΟΣ!

ΟΡΘΟΔΟΞΙΑ Ή ΘΑΝΑΤΟΣ!
§ 20. For our faith, brethren, is not of men nor by man, but by revelation of Jesus Christ, which the divine Apostles preached, the holy Ecumenical Councils confirmed, the greatest and wisest teachers of the world handed down in succession, and the shed blood of the holy martyrs ratified. Let us hold fast to the confession which we have received unadulterated from such men, turning away from every novelty as a suggestion of the devil. He that accepts a novelty reproaches with deficiency the preached Orthodox Faith. But that Faith has long ago been sealed in completeness, not to admit of diminution or increase, or any change whatever; and he who dares to do, or advise, or think of such a thing has already denied the faith of Christ, has already of his own accord been struck with an eternal anathema, for blaspheming the Holy Ghost as not having spoken fully in the Scriptures and through the Ecumenical Councils. This fearful anathema, brethren and sons beloved in Christ, we do not pronounce today, but our Savior first pronounced it (Matt. xii. 32): Whosoever speaketh against the Holy Ghost, it shall not be forgiven him, neither in this world, neither in the world to come. St. Paul pronounced the same anathema (Gal. i. 6): I marvel that ye are so soon removed from Him that called you into the grace of Christ, unto another Gospel: which is not another; but there be some that trouble you, and would pervert the Gospel of Christ. But though we, or an angel from heaven, preach any other gospel unto you, than that which we have preached unto you, let him be accursed. This same anathema the Seven Ecumenical Councils and the whole choir of God-serving fathers pronounced. All, therefore, innovating, either by heresy or schism, have voluntarily clothed themselves, according to the Psalm (cix. 18), ("with a curse as with a garment,") whether they be Popes, or Patriarchs, or Clergy, or Laity; nay, if any one, though an angel from heaven, preach any other Gospel unto you than that ye have received, let him be accursed. Thus our wise fathers, obedient to the soul-saving words of St. Paul, were established firm and steadfast in the faith handed down unbrokenly to them, and preserved it unchanged and uncontaminate in the midst of so many heresies, and have delivered it to us pure and undefiled, as it came pure from the mouth of the first servants of the Word. Let us, too, thus wise, transmit it, pure as we have received it, to coming generations, altering nothing, that they may be, as we are, full of confidence, and with nothing to be ashamed of when speaking of the faith of their forefathers. - Encyclical of the Holy Eastern Patriarchs of 1848

За ВѢру Царя И Отечество

За ВѢру Царя И Отечество
«Кто еси мимо грядый о нас невѣдущиiй, Елицы здѣ естесмо положены сущи, Понеже нам страсть и смерть повѣлѣ молчати, Сей камень возопiетъ о насъ ти вѣщати, И за правду и вѣрность къ Монарсѣ нашу Страданiя и смерти испiймо чашу, Злуданьем Мазепы, всевѣчно правы, Посѣченны зоставше топоромъ во главы; Почиваемъ въ семъ мѣстѣ Матери Владычнѣ, Подающiя всѣмъ своимъ рабомъ животь вѣчный. Року 1708, мѣсяца iюля 15 дня, посѣчены средь Обозу войсковаго, за Бѣлою Церковiю на Борщаговцѣ и Ковшевомъ, благородный Василiй Кочубей, судiя генеральный; Iоаннъ Искра, полковникъ полтавскiй. Привезены же тѣла ихъ iюля 17 въ Кiевъ и того жъ дня въ обители святой Печерской на семъ мѣстѣ погребены».
Loading...

Monday, June 7, 2010

ВСПОМИНИ ЛЕМКІВ


В остатнiх десятьох роках в Польщи а также поза єй границями, написано дост дуже о Лемках. Написано также в газетах і книжках. Важне, же о Лемках в Польщи, о їх житю, о їх істориі за остатнє 50 років написали тіж сами Лемки. До тих вспоминив хочу і я доложити описи люди - Лемків, котри жиют ту в Америці, а котри перешли през тоту тернисту дорогу, яком погнано Лемків в роках од 1939 - до 1947. Свою дорогу житя днес ту описуют:


1. Ришко Катерина, з дому Ґалайда, родом зо села Тильова - років 75.
2. Пирень Теодор, родом зо села Завадка Риманівска - років 69.
3. Пирень Параска, родом зо села Тильова - років 71.
4. Максимович Мария, з дому Гранична, родом зо села Гирова - років 66.
5. Кавочка Анастазя родом зо села Завадка Риманівска - років 90


Закля перейдемо до читаня того о чим будут нам оповідати наши сьвідкове, мусиме перше дашто повісти о самій Лемківщині: де она ест, хто там жив, кілько Лемків там било? І так за рижнима книжками-описами Лемківщини треба знати, же: Земля лемківска занимала около 10,000 км квадратових а до 1850-го рока (іщи перед еміґрацйом до Америки) число єй населеня виносило около 500,000 люди. Од східньой границі Лемківщини на риці Сян, до західньой на риці Попрад, терени лемківски тяглися на 135 км довгости і 35 км широкости. Било ту понад 400 лемківских сел. Терени гористи, хоц тоти гори небарз високи, медже горами рики і долини. Розмаіти дерева. І як на тот куток Европи, то ту бил найкращий краєвид. Добрий климат і здорова чиста з гір вода. Ціла лемківска земля богата в розмаіти мінерали. Наши люде жили в повітах Новий Санч, Горлиці, Ясло, Коросно і Сянік. 4 села били в повіті Новий Торг.


Ту на тий простори в горах Карпатах од непамятних часив творена била особлива для тих люди культура, штука сакральна, домове ремесло, а од 7-го столітя юж і словянски релігійний обряд - принесени ту сьв. Кирилом і Методим - а вним юж і віра православна. Ту в найдавнійших часах жили славянски племена називани Билохорватами, а од 923 року коли князь Русі Володимир Велики пришов ту зо своіма воінами, начиналася назва Руси Карпатской. Долги часи люде себе називали Русинами, Руснаками, а од 17-го столітя почалася принимати назва Лемки, Лемківщина. Назви тоти заістніли юж так в лемківскій літератури як і в словництві історичним - лемківским, польским і словацким, бо і по другій стороні хребета Карпат жили тоти сами племена, істніли тоти сами назви люди - Лемки, Русини. Як видно, люде - Лемки мают свою 1,300-літню історю. Ту в тих горох Карпатах люде зжилися з риками і горами а гори зрослися з людми. Люде ту жили бідно але щасливо, сховани глубоко в гірску природу, ту мали свій маленьки хоц бідни "рай" на земли. Але пришли зли часи воєн. Страшна для Лемків 1-ша сьвітова війна, а потім іщи гірша 2-га сьвітова війна і найтрагічнійши в цілий істориі Лемків - роки 1944 - 1947 за польской власти.

О тих роках, о трагедні наших люди в горах, о іх понижаню, рабуваню, мордуваню, а в кінци вигнаню з іх домів, будут вспоминати сьвідкове тамтих часив, люде котри траґедю виділи, сами єй пережили і запамятали. Днес они до тамтих часив не охочо вертают, аби іщи раз мисьлями непережити тоти страшни часи, а як переконатеся сами з іх оповіданя, льос яки споткав іх самих і наших люди, зворушит сумліня каждого чловека. Але послухайте бо то наша істория:

Я, Владек МАКСИМОВИЧ, розмову проваджу з Катереном РИШКО. Повіджте мі дашто о собі, дестеся вродили, котрого року?
РИШКО Катрена: Я вродилася 7-го марця 1922 року в селі Тильова. Зосталам сиротом. Мама мі померли як єм мала дванадцет років. Тато жив але мав другу дівку(?) і я жила при сестри і шваґри. Тета били барз добри. Они хотіли жеби мі там било добри при сестри, там ся мном інтересували. Але жила ем в нужді, бо мном так робили як коньом. Я нераз собі гірко поплакала, нераз єм гварила "мамо, чом ти мене лишила, чого я ся так мучу, забер мя зо собом" так мі тяжко било.

В.М. Чи малисте старших братів?
Р.К. Я била остатня. Мала єм шіст років як моя найстарша сестра ся оддала, а потім мала єм юж тринадцет років як оддалася друга сестра. Тота друга все хорувала, то на серце, то порід, діти, родина. Я вшитко робила. Треба било витерати вшитки кути, хліб печи, істи готовити, випрати на ричці. Пралам в зимі ва ричці што люд таки бил, же проруб до води мусіли рубати сокирами. Стоялам на тим леді і пралам. Зато до днес мам гостец в ставах, бо перемерзлам за молоду. Як малам юж 14 років то хотілам ладнійше ся убрати. Гварю сестри "Євко, куп мі даяки лах" - а она мі повіла "ти сирота, то не мусиш ся так уберати як тоти што мают маму і тата". А як била забава, то зас гварю "Євко, дай мі дeсят ґроши на забаву", а она мі на тото "ід сой просити до тата". А тато повів "я не мам, я юж не ґазда". Пішлам до шваґра Янка, а Янек повів "Євка ту рядит, я не мам". Не било кому мі дати десят ґроши на забаву. Сусідка пішла до мойого тата та му гварит "стрику (бо го стриком називала), а ви чого не возмете дров, не продате і не дате десят ґроши дівчині"? Татови зробився встид. Билам юж більша і старша, то ходилам цілий тижден на поле. Паслам худобу. Вмилам ноги в потічку, пригналам худобу, дашто зілам і пішлам до школи. Пришлам зо школи і зас на поле. Потім до пасіня коров взяли хлопчиска а я цілий тижден гарувалам на поли то при сіні, при жнивах. З тим хлопчиском все ішов тато. Брав коня і пильнував хлопчиска, жеби навертав корови. Найгірше било в неділю, бо хлопчиско мав ден вільний, а я зас не могла піти до молодежи і на забаву, бо товди мусілам іти з коровами на поле. Не раз ем соби гірко поплакала.

В.М. Чи тото вшитко било в Тильові?
Р.К. Так в Тильові. В 1939 році Лемки ходили за границю де Словаків, бо як пришли Німці, то на початку границя била oтворена, то наши люде гандлювалиа. Там штоси носили і зо Словаків тіж приносили. Ходив там і шваґєр і сестра. Они гандлювали а я робила в поли бо в осени треба било бураки виберати, зобрати фасолю і інши роботи. Зо Словаків приносили барз гарди светри. Вшитки хлопи і жени в селі ходили в тих светрах. Мі такого светра не купили. Товди сусіде їм гварят "та Кася (Катeрена) вам вшитко робит дома, в поли і при дітьох, то чом єй такого светра не купите?" Товди шваґреви зробилося встидно і мі таки светер купив. На зиму пішла єм до найстаршой сестри Марисі. Там тіж діти били маленьки і треба било помагати. Того светра мі не дали, але тато наказав дати. Принюс мі го хлопчиско. Зосталам юж при тий сестри на "Млачках". А іщи ти повім як било з обувіом. То било іщи в Євки. Гварю, "Євко, куп мі бути". Она мі повіла "та ід і каж собі зробити", але гроши на задаток для шевця єм не дістала лем дала мі фасолю. Я тоту фасолю продала і мала ем пару ґроши на задаток. Бил таки мевц Brаj што робив не барз дорого але не гарди бути. Сусіде мі гварили "ід Кася до Golembiowskiego до доброго шевця". Він робив барз гарди бути і брав два дуляри, таки крас бути што мали холявички зачиняни (звани боканьчами), така била мода. Замовилам тоти бути а дома ем ся не признала, же будут тоти гарши. Їхали на ярмак з пацятом і мали мі привезти бути. Товди мусілам повісти, же то не в Braji але в Golembiowskiego. Я дома вшитко поробилам і чекам аж вернут і бути привезут. Приїхали, але виджу же Євка бутив до хижи не принесла, то ся зьвідую где бути? Повіла же не зроблени. Вишлам до сіни, а там стоят мої бути. Мусіла заплатити. Они гроши мали бо він клепав в кузьві цілий рик, ховали пацята, худобу, але били барз скупи. Оповім ти тепер о весілю. Билам юж старша, бо малам 18 років. Зас помагалам Євці на єй ґаздивці. Пришов час, же треба било мислити о собі. Малам таку перину по мамі. Сестра забрала мі тото периньча а дала якиси коц привезений з Арґентини, барз остри з вовни хибаль або з якісой кози. Я спала в комірці где не било пеца, підтим коцом, Пришла зима а я під тим коцом мерзну. Пішла єм до Марисі (старшой сестри) і гварю, же перину мі забрали а я мерзну в комірці під тим коцом. А она гварит, "то перину їм забер". Товди як шваґер спав, пішла єм і здерла з нього тоту перину і повілам "як хочете спати під перином та сой купте, бо я під коцом мерзну, а ви обоє під перином". Повілам то што било. Мишлілам же мя побют, таки чуда робили. Але за пару дни мали юж свою перину, бо його мама дала піря, купили облечини і ся утишили.

В.М. Повіджте мі як било з том границом - коли вільно било переходити, а коли границя била замкнена?
Р.К. В 1939 році люде переходили в ночи. Потім юж за Німця на початку ходили як хтіли. Потім Німец зас замкнув границю.

В.М. Чи памятате до якого села ходили на Словаках?
Р.К. О так. Зараз за границьом била Полянка, потім Стропков, Свидник. А до Владимірови зме ходили на одпуст. Там ест така велика церков, а одпуст бив там на "Здвига". Там ішлизме два дні. Там по людях нас переночували, бо там приходило барз дуже люди з розмаітих сторин. То било сьвято Піднесеня Сьвятого Креста - в осени. Єст там в церкви велики образ што в часі Служби Божой його одкривали. Там барз гарді сьпівав хор. Била єм там лем єден раз в 1939 році. Потім юж границі пильнували з той і з тамтой сторони. Можна било іщи піти але треба било мати перепустку. Можна там било купити гарди річи для діти але за коруни. Як юж Німец зачав рядити, те треба било мати пашпорт.

В.М. Як там люде бесідуют, по словацки ци по русиньски?
Р.К. Так як ми, як Русине, лем кус інакше ся уберают.

В.М. Кілко років сте мали як сте ся виддавали?
Р.К. То било в осени 1940 року, а 7-го марця 1941 року мала бим 19 років.

В.М. За кого сте вишли?
Р.К. За Андрия РИШКО з того самого села. Йому повіли, же сут дві дівки, може сой взяти котру хоче. Він вибрав мене.

В.М. Чи Вас дахто сватав, приходили сватаре і торгувалися о війно?
Р.К. Ніт, так не било. Весіля робила Євка. Мала єм кус лахів, а ладу дали зробити. Тото весіля било юж тіж таке "Божа ратуй", бо то било юж за Німців. Треба било старатися о палюнку і о вшитко.

В.М. Як вишлисте за Андрия, десте мешкали?
Р.К. В стрика. Они мали коня а ми хотілися будувати, возилизме дерево. Але пришла зо сходу війна і вшитко згорило і хижа, зостала лем корова. Я мала товди юж двоє діти. Стрико тіж ся окалічив, бо в найдени гранат вдарив мотиком, то му одорвало руку, випалило очи і помер.

В.М. Чи ґаздівку принялисте на себе?
Р.К. Тота ґаздівка то била така же припало нам лем 60 арив поля. Потім кус зме докупили. Як била реґуляця землі, то достализме в єдним місци, бо як знаш - перши люде юж поїхали де Росиі, та поля било юж дост.

В.М. Били то вспомини з Вашой молодости, до часу коли пришло тото найгірше - війна і дуклянски фронт. Тепер кус повспоминайме тоти часи. Повічте мі як било в часі як Руски пришли, чисте били в селі в Тильові, чи стеся сховали?
Р.К. Вшитки люде ся ховали. Єдни під канал а други на Дзюрдзі в лісі. Як Руски пришли, я юж мала родити. Андрий нашов якесе лужко, тай ємся положила. Родила єм сама без акушерки, хоц ту било повно Руских а з нима санітарки і дохтори. Они чули же я кричу але я ганьбилася ім повісти, же роджу. Они мі потім гварили - "чого ти нам нічого не сказала", бо они чули же кричу. Билизме в якісий комірці а потім в пивниці. Андрий мав їхати до шпиталя завести там дашто їсти сестром бо они били ранни але я гварю та нигде неід, бо я сама бою ся тепер зостати. Як дітина ся вродит то підеш. Вродилася дітина, завязалам пупок, а ту зимно і мі і дітині. Ани где пеленьки випрати, ани неє што зісти. Так зме сідили цілий ден в тий певниці, бо на верху лем кулі свистали. Вечером гварю до тесьцьовой - "ідте загрийте воду бо треба дітину викупати". Назберала трисок і якоси тоту воду загрила, а ту впав якіси гранат, аж ся темно зробило. Якоси вмили зме тоту дітиву але біда, бо неє го до чого убрати. Подерлизме якиси лахи і окрилизме дітину. В тий певниці сідилизме од середи до суботи. Потім Руски гварят жебизме втікали з той певніці, бо ту буде великій бій. Вишлизме з той діри але я не моглам ся рушати і зомлілам. Дітина мі впала, тай Андрий гварит - "зостанеме, бо она не може іти". Зостализме в тий певниці. Била она з каміня, а на верха не било юж ани шпіхліря ани ниякого даху. Вода нам ся ліє але сідиме в тій ямі і гвариме, же як нас позабиват, то нас дахто найде і поховат. Пришли Руски і гварят, же я з дітином мушу втікати. І так сіла єм на якіси віз навет без дощок і передостализмеся до Завадки Риманівской. То юж на трете село і там єм ся затримала в тети. То юж била осін 1944 року. Била товди велика вода - вшитко ся топило. Била єм там пару днів але не моглам довго сідити - мушу вертати, бо там зостала друга дітипа і муж. Якоси мя Руски перевезли през тоту воду таким автом што канони возили. Страшні товди ляло, било окропне болото. Нашла ємся в якіси хижи а потім і моя родина і пішлизме з мужом бандурки копати. Штоси зме накопали але зас неє чим возити. Копали зме бо як пережиєме то треба буде в зимі істи. Але копали і Руски бо они тіж голодни. Андрий зробив якісу тарадайку але дав тяжки колеса бо лем таки мав. Заладувализме кус тих бандурок і я тягну а він пхає. Ту мя товче по брисі, мам великій біль, але тягну. Брих мі спух. До шпиталя не можу піти, та і неє где. Істи нема што. Гварю Руским же я вам принесу молока а ви мі дайте даякой каши для діти, бо нам вшитко зерно згорило. Так часом нам дашто підшмарили, же зме не вмерли з голоду. Там било страшне пекло.

В.М. Руски пришли в 1944 році. Німці втекли на початку 1945 рока. Повіджте мі чи банди приходили юж товди, чи аж як люде виіхали на схід?
Р.К. Банда пришла 16 грудня 1946 року. Пришло польске війско там на вишні конец. Не знам як ся порозуміли, але і війско і банда кричали "свуй, свуй!". І товди спалили 12 хиж. Худобу яка іщи зостала по фронті забрали. І зас зачалося пекло. Так, як видиш, мої діти родили ся в найгірши часи. Єдно як пришли Німці, друге як пришли Руски. Ганя вродилася під кулями. Михав вродився в транспорті як нас везли на захід.

В.М. Кілько родин било перед війном в Тиляві?
Р.К. Товди било іщи 170 родин.

В.М. Коли люде зачалися записувати до Росиі?
Р.К. Перши записи били в 1940 році. Част люди ся записала. Тоти перши ішли з охотом. Потім в 1945 році записувалися тоти таки як комуністи, што били за Росийом. Але тоти перши з 1940 року ся повертали іщи за Німця, хоц лем гдекотри. Такий Дзюрдзя вернув з родином і як пришов до нас, сів собі на канапі, зняв з голови шапку і повів "Боже, слава тобі жeмся вернув назад до свойой хижи" - я виджу то як гнеска. Товди вернуло хибаль з 10 родин. Потім пішов тот Дзюрдзя другий раз в 1945 році, але товди вернула з Нiмец його дівка. В 1945 році бив в нас такий єден Руски што гварив - "где ви ся там так спішите? Там тіж доми попалени. Ту мате ліси, дерево та і на плечах можна принести. Ту ся скорше дачого доробите", але просив жеби о тим, же він так повів, никому не бесідувати.

В.М. А як то било з тима, што в 1945 році іх виганяли і довго тримали на стацях?
Р.К. З тима то било так: Они юж ся не записували, іх виганяли примусово бо не хотіли виіжджати, то пришло польске війско і з домів виганяло. В Вороблику на стациі іх тримали по два місяці. Ходили, мучили їх а потім війско польскє заладувало люди до едних ваґонив, а худобу до других і товди повезли - Люди в єдну сторону а худобу в другу сторону. Зас ту в горах, тоти люде што остали, пильнувало іх зас польске війско. За кошиня давали што пятий снип. Ми кус ся тим поратували, бо своє вшитко мализме спалене. Чуда з нами ту робили і війско і банди польски. В 1947 році вигнали нас на західни землі, бо одтамаль вигнали Німців і по них зас треба било зберати з поля зерно. Ту на німецки землі привезли Поляків зо сходу, бо ту било барз дуже засіяного поля в вроцлавскім, зеленогірскім, єленьогірскім, то жеби дахто не повів і сьвіт не критикувало же не можут того загосподарювати, то і Лемків там вигнали.


В.М. Чи яксте приїхали на захід, били там іщи німецки родини?
Р.К. В Гуляві /тепер Чиншовіце/ іх не било, але били в Маломіцах бо в Маломіцах русскє війско, мало великій колхоз, барз дуже землі, і там в тим колхозі робили Німці. Як ми приїхали на захід то ліпши доми і ґаздивки юж позанимали осадники зо сходу. Нам доставалися лем таки рудери без вікен, підлоги і двери. Ту навет гдекотри Поляки поженилися з Німками, Адамчик мав жену Німку, Юзко Шиманьски. Потім як ся русски колхоз розвязав, товди вшитких Німців деси вивезли. Зостали лем тоти Німки штося поженили з Поляками. Ми ту тіж не мали ничого. Зберализме по лісі дошки і з того робили підлогу, лужка. В студни била здохла корова, така чорна з білим.

В.М. В якім часі вас вигнали?
Р.К. Нас вигнали в червци, 1-го червця 1947 року. Билизме в дорозі. Я била в тяжи і при кінци дороги, бо юж в Проховіцах, вродилам Михала.

В.М. Вернемеся назад до Тиляви. Яка част люди лишила ся в Тиляві - піл села, меньше?
Р.К. З 170 родин што било колиси, лишилося може 20 родин. З Тильови до нашого транспорту пішло 5 або 6 родин. Інши з Гирови: Параска, Павел, Андрий Герейчаки, Кухта, Вислоцки. З Ропявки дві родини. Додам, же Вислоцкі бив з Ропянки а Кухта Михал з Королика. З Завадки Риманівской з нами приїхали Швагли, Кавочки і Кобильски Семан. Котри мали свої вози то їхали своіма возами, а котри не мали то давало війско. Семана Кобильского війско так збило, же го позбавили здоровя. З наших сторин дуже люди повезли на Щецінске. Ми ся нигда не сподівали, же нас будут виганяти. При кінци мая пришло до села війско. Казали опустити хижу і іщи побили. Ми сідили в такій хижи з котрой люде в 1940 році поїхали на схід. Посіялизме там зерно, ярец, пшеницю, посадили бандурки. Моглибизме там добри ґаздувати. Але як нас вигнали, то там на нашій ґаздивці сів такий Поляк, што його мама била з Барвінка а тато з Посади. Они забрали наше поле і наши засіви. Мусиш знати, же там на заході мализме біду, голод, бо тото што забрализме зо собом то ся нам скінчило, а ту тіж не било нич. Як в 1947 р. надишли жнива то я сой подумала - поіхам сой до Тиляви, покошу зерно, дакус продам, кус змелю на муку і привезу на захід. Поїхало нас там до три: Параска, Панька Паньталеона дівка і я з дітином на руках. Пішла ем до того ґазди што наше присів і повідам, же я приіжджам з заходу ту до мойой хижи на мою ґаздивку. Повідам, же бандурки і ярец то я тобі лишу, але пшеницу покошу і заберу як муку або зерно, бо там на заході голодуємо, а я мам троє діти. Він ся називав Милан. На початку ся згодив, але мав в ґміні стрика і пішов ся його порадити. Тамтот му казав піти на постерунок міліціі і там оповісти. Він пішов, а ми пішли косити, бо взяла єм там коси до кошиня. А пішла тіж Кася, швагер, сестра і я і косиме. Смотриме, іде двох міліцянтив "на остро" з карабинами, паски під бородом. Приходят і гварят - "дзень добри". Одповіли зме по польски - "дзень добри". А они - "ґдзє єст Катажина Ришко"? А я одповідам - "то я". А они - "кто пані позволіл косіць збоже?" "Я се позволілам, бо то єст моє." А они - "проше з намі!" "Добже, ідзєми". Ідемо коло Милана то я їм гварю - "Мілан теж нех ідзє з намі на росторунок", він ся згодив зомном, же я возму пшеницю, а він бандурки і решту зерна. Пішов зомнов і шваґер, муж євки, бо думал же ня юж замкнут або повісят, чи Бог зна што зроблят. Запровадили нас на тот постерунок а там повно поліцянтив. Питаются - "чеґо пані ту пшишла, кто пані позволіл косіць? Пані не вольно". А я до них - "коґо забілам в Тиляве? кто пшеземне умарл альбо бил спальони? Гаровалам ту як конь а як вам не залежи на миє то може хоцяж на тим дзецку. Вигналісьце нас там на захуд на чисте поля, то цо моє дзєці майом єсьць? Єдзом тилько зєльоне пожечкі і срайом далей як відзом, бо іх так чисьці". І они до мене а я доних - хто голоснійше, страшна свара. Так єм ся дерла, жеби іх перекричати, же аж єм захрипла і през тижден не моглам бесідувати. Милан ся одозвал - "я пуйде до тесьця і дам ці тей пшеніци і собє змель і забеж тем монке". А я му гварю - "Мілан я ці сє висрам на твойом пшеніце і на цєбє. Та єст моя і я се йом везме". Тримали мя там зо три години. В кінци ім повідам - "можецє мне ту зґладзіць". "Моя мама ігли і руже спшедавала жеби вас накарміць, а тераз пшишедлесь на муй майонтек і єстесь такі герой? Жебись вєдзял, же це шляк трафі за мойом кшивде, бо моя кшивда це нє заґжеє". А міліцянт мі гварит - "чи вє пані, же пані збожа стонд на захуд нє вольно браць?" А я му зас - "а як би мі сьостра дала, то теж нє вольне?" "Так вольно". "Но то на монце нє бендзє напісане од коґо та монка". Нарешті казали мі іти. А за мнов вилітуе Милан і гварит - "то юж се везь том пшеніце". А я йому - "Мілан, хоцьбим і взела то йом спалье а тобє і так нє зоставє, бо то моя праца". Вернулам, скосилизме, змолотили, потім продали, Взялам гроши, вибралам іщи цибулю підобралам бандурки, продалам і ворнулам на захід. Як по якісим часі приіхалам іщи раз, то Милан не мав пальцил, бо му одтяло на циркулярці. Він мя перепрашав але я му повіла - "Милан, ти не перепрашай, бо я ти повіла, же тя Бог скаре".

В.М. Чи він там до гнеска мешкат в вашій хижі?
Р.К. Ніт, він ся побудував - жиє до гнес. Зробився дзядом. Як ем била другий раз, то споткав мя комендант міліциі, називався Колянко і гварит - "пані се стонд мусі винєсьць в цьонґу двух ґодзін. Ма пані украінскі довуд особісти, а нє польскі". А я му повідам - "а тоти што зостали яки мают доводи особисти, чи не таки сами? Я собє пуйде втеди як мі сє бендзє хцяло". Потім як зме юж вернули в 1958 році, та зас єм го споткала. Але товди то єм му так доложила, так єм му наплювала, кілько єм сама хтіла і што лем мі на мисель пришле.

В.М. А тоти доводи коли вам давали?
Р.К. По війні. Заберали стари, ходили і зберали метрики і дали доводи. Там в них писало - "Русін, обиватель Польскі" Не писало якой релігйі. Ой мала я з нима. Я на заході барз хворила. Достала єм астму серцову. Мій Андрий тіж лем в шпиталях лежав, діти хворили. Дохтор повів, же треба на пару місяци одталь виіхати. Товди наши люде зачали юж писати поданя о повороти. Написализме тото поданя і потім шовтис принюс завідомліня, же можеме вертати.

Але жеби вернути, то зас хтоси мусів посьвідчити, же тя прийме. Но і таке посьвідчиня дала сестра, бо ту іщи до того бив пас граничний. Якзме вернули то небило де мешкати. Акурат товди розвалився колхоз такий, што годували вівці. Пішлам до того Чайковского в Рильничім Банку в Кросьні і гварю ци в тий бацівці што юж била вільна, можна замешкати? Він нам позволив. Три роки мешкализме в бацівці. В літі як било тепло то сідилизме в такім павільонику, што на зиму колхоз там штоси привозив. Андрий зробив під деревами місце для пацят, таке огороджене без даху. Та нераз як пацята били голодни, то нам повтікали по полях, по лісі і треба било часом і дві години іх глядати. Мализме юж три корови і не било ся з нима где подіти, стояли під голим небом в болоті. Йой, штото били за часи! Та лем би з того фільм накрутити што з нами вирабляли тоти Поляки.


В.М. Хотів бим, жебисте мі оповіли цілу дорогу, як вас вивозили - од Тиляви аж до Маломіц.
Р.К. През дорогу опікувалися нами дост добри. Давали часом хліб, консерву. Худоба мала пашу бо потяг приставал і товди позваляли косити траву і набрати для худоби води. Довезли нас до Обори. Ту било страшні, сами руіни. Пішлам до уряду і зробилам поданя, же ту нема ани школи, ани склепу, ничого. І потім повезли нас до Маломіц. Там тіж осілизме в рудери, бо добрих хиж юж не било. Дали нам поле, засіялизме і ту якоси било ліпше. Ту юж мала єм знайоміст з тима з ПУР-у [Паньствови Ужонд Репатряцийни] і они мі повіли, же Руский колхоз одталь ся винесе. То як Руски юж підут, то скоро можу заняти іх хату - так потихи, бо там хтів мешкати хтоси з ґміни. І так ся стало. Руски вишли а я скоро заняла хижу. Пришов солтис і хтоси з ґміни і до мене - "кто пані позволіл зайонць то мєшканє?" А я до них - "я, а як вам сє нє подоба, то дайцє позволенє жебим врацала там на своє, то навет дзісяй сє виньосе. Дайце ваґони і юж яде" - i на тим ся скінчило. Пішли без слова.

В.М. А яки то били люде што ту на заході приходили вас окрадати?
Р.К. То били з Маломіц. Мотика, Шаранец і Льасковскі. Они били деси з жешовского.

В.М. Чи в Маломицах юж били наши люде перед вами?
Р.К. В Маломіцах хибаль ніт, але по сусідніх селах юж било дуже наших люди. Спотикализмеся в Любіню в церкви або на ринку і там ся кождий довідував - "где мешкате, где мешкаш". І так наши люде ся понаходили. А потім вшитки зачалися стігати до Маломіц. В Маломіцах кождого дня ся штоси на ринку продавало, бо ту найвеце русских приходило з Любіня і барз ім смакувала наша сметанка, сир, сьвіже масло, огурки. Ту зробилизме собі добри знайомости з урядниками з Любіня, а навет з млинарьом в Любіню і юж нас ту шанували. Так помали в Маломіцях назберало ся 20 родин Лемків. На ґуляві било 14 родин. Ту юж било вшитко: і женилися, родили і вмерали.

В.М. Тепер повіджте мі дашто про мою маму - гдестеся познали, як ся нашла на заході, одкаль пришла?
Р.К. Твою маму знам бом іх виділа як молода спацерувала по Седльцах. А потім юж в Любіню. Они мали такий возик: діти возили і тебе тіж возили. Потім я одних тот возик купила. Твоя мама і тато потім приїжджали до Кухти до Маломіц. Они ся з Кухтом знали. Твоя мама зачалася приязнити з Бобрихом, бо они обі били молоди. Я товди малам юж четверо діти, билам дуже старша. Памятам як била єм в Новим Йорку на забаві. Там тіж била твоя мама. Товди повілам тобі "прид до Тиляви та ся там ожениш". А ти мі повів "ніт, я юж ту мушу остати і глядати такой штоби ту била вихована, мала школи, знала язики". Тото памятам.

В.М. Тепер повічте мі дашто про свої діти - кілько мате діти, што роблят?
Р.К. Што про діти, то не малам їх дуже, лем шестеро. Янек найстарший вродився в 1942 році. Вернув з Тильови на захід бо повів, же не будеме ту сідити на купі як циґане. Їздив автом в рижних фірмах. Ганя - тіж школі не скінчила, лем кравецку. Михал - скінчив школу в Кросьні - столярску. Він вродився в транспорті на захід в 1947 році. Тепер єст кєровником на будовах - технік. Ґражина - має школу кравецку. Робила в Моді Дольношльонскі. Тепер має в Любіню свій склеп з бутами і тим склепом ся займує. Марися - має школу гастрономічну. Тепер на господарці. Но і так - мам 12 внуків і 3-х правнуків а четверте в "дорозі".

В.М. Повічте мі іщи дашто про школу в Тиляві - яка то била школа перед війном, што вчили, кілько било кляс?
Р.К. В нас било лем 4 кляси, але юж до 4-ой хто хотів то міг ходити два роки. Вчили так: рахунки, історя польска і лемківска, ґеографя і природа. Били книжки але не каждого било стати іх купити. Тоти біднійши просили, жеби тот хто мав книжку позволив єй ім прочитати. Я ходила 5 років. Скінчила єм школу, добри єм ся вчила. Ходилося босо. Били велики дві салі - кляси.

А потім як било юж веце діти то наймували по хижах салі і там ся діти вчили. По війні то юж била школа 8 клясова. Перед війном одна книжка била по нашому - по лемківски На реліґю приходило 2-х сьвященників - православний і унияцкий, бо в селі били 2 церкви, православна і унияцка. Православну Поляки розобрали - забрали бляху, дерево, камені з підмуривок і вивезли. Тепер там стоіт огороджений крест. Я шлюб брала в церкви православний. Она била поставлена перед війном. Товди Кирпан дав пляц під тоту церков. В 1940 році іщи стояла.


В.М. Хто ся вернув до Тиляви?
Р.К. Вернулися Шваглови, Юрковски, Кирпан.

В.М. А где Тильовяне мешкали на заході?
Р.К. Мешкали по інших селах бо з Любіня іх порозвозили, то мешкали в Осеку, Сєдльдцах, в Ґурний Домброві, Клопотові. Ми в ґуляві - тепер називаются Чиншовіце.

В.М. Тепер повіджте мі дашто о Кубі Корец з Теодоривки і о Любатові.
Р.К. Я о Кубі нич не знам. Знам лем, же Завадку окрали, били люди і рабували - бо то од нас не далеко лем друге село зараз за гором. Потім пришли до Тиляви. Било то літом в 1946 році. Але мализме в Тиляві такого, што 2-х тих бандитів затримав, а решта втекла. Якби він не оборонив, то билиби цілу Тильову обрабували так як Завадку.

В.М. Я чув, же в Завадці Риманівский Кобилскому Семанови тоти бандити положили на плечи яйце яко гранат і так мусів лежати через пару годин, жеби ся не рушив.
Р.К. Найгірше било в Завадці. Там лишилося лем кілька родин, то ся над нима барз знущали.

В.М. Тепер прошу іщи пару слів о транспортуваню вас на захід. Чи памятате, чи потяг стояв коло Осьвєнцімя?
Р.К. О так, довго стояв. Люде ходили на тоти обози смотрити. З нашого транспорту до того обозу лем в Явожни не забрали никого.

В.М. Щиро дякую вам за розмову. Мам надію же о вашім житю як і о житю інших Тильовяняв, люде - ки і не Лемки, як і ваши внуки і правнуки, прочитают в книжках. Жичу вам доброго здоровя.



Розмова друга.

Я Владек Максимович представляю Тобі дорогий читателю мою розмову з шановним Теодором ПИРЕНЬ.

Владек Максимович: Повіджте мі дашто о собі. Коли сто ся вродили і где?
Пирень Теодор: Я вродився в 1928 році в селі Завадка Римановска.

В.М. Як то ся стало, же нашлисте ся в Німеччині, а потім в Парижу?
П.Т. В 1943 році мене забрали до Німец на примусови роботи.То бил місяц марец. Я мав товди лем 15 років. Привезли нас до Німец, одразу до копальні вугля. Я робив на верха через три місяці. З Завадки било нас там 6-х. Потім старав єм ся, жеби мя Німці пустили домів. Бив єм молоди, хотів єм ходити до школи. Они вислали деси писма і недово пришла якиса Німка і мя забрала. Я думав, же мя веде до потягу і поіхам домів, а она мя запровадила до бавора. Там єм бил коло року часу. На того "мойого" бавора Німці били зли, бо він бив католиком і не приналежав до гітлєровской партії, то вистаралися, же мене од нього забрано і приділено до іншого бавора. В того другого бавора било нас там 15 осиб з Польщи. Єден з них родом з Буска гварив до мя - "будемо одталь втікати". Тай єдного дня сілизме на потяг і так собі по польски бесідуємо. Підслухала нас якиса баба і запитала по польски чи ми Поляки? Товди ми призналися, же втічеме до Польщи. Она зараз деси ся заподіла, а на другій стациі юж на нас чекала поліця. Забрали нас на поліцю. Било то в Гановери.

Там нас тримали два і пів місяця. Потім тот Поляк признався, же втікализме од бавора. Поліця до того бавора зателефонувала і він по нас приїхав. Знову працувализме в того бавора. Але товди юж од баворив заберано люди до Франциі для копаня окопів і він нас там дав. І так ми нашлися аж під Парижом. Там нам юж навет істи не давали. Копализме окопи через два тижні. Єдной ночи надлетіли американьски самольоти і так бомбардували якби зо вшитких сторин нараз били перуни, вибух за вибухом. Повтікали вшитки Німці і робітники што копали окопи. Втічеме деси на захід, а ту несподівано затримує нас якисий мундурови, бо чув, же ми бесідували по польски. Довідувався, што ми заєдни і деси нас провадит. Провадив нас хибаль з кільометр. Коли зме ся затримали, то там било юж повно американьского війска. Почалися вивідувати, одкаль ми, где і штозме робили? А потім ся нас зьвідували, где хцеме іти? Я повів, же хцеме ту зостати, в американьскім війску. Скеровано нас до помаганя при кухні. Там билизме три місяці. Житя там било барз добре. Било то юж деси в стічні в року 1944 на 1945. Німецки війска ся окопали але американе помали пересувалися до переду. Через рику Рен переправилися на понтонах. І так з тим фронтом ішлизме цілий час. Мене приділено до шофера мурина. Я перший раз видів мурина. Він кус знав німецку мову а я знав дост добри і так зме бесідували. Його потім забило і приділено іншого, білого. Так з тима американами дошлизме аж до Берльіна. Билизме іщи в Маґдебурґу як нам повідали, же Руски війска юж зайняли Берлін. Як ми били юж в Берльіні, то там вшитко ся помішало - американе з русскима так, же через три дні панувало організацийно "безкоролівя". Потім цілу тоту нашу війскову єдностку вицофали до Франциі. Вернули нас до Льотарингіі, деси коло Люксембурга, где мализме юж кошари, для війска і для німецких невільників. Бив там такий довудца Поляк, што добри бесідував по английски. Він бив з армії ґенерала Мачка і товди утворено польский батальон вартовничий, в котрим кус цьвічили, а решту часу пильнувано розмаітих магазинив. Там приймовано вшитких Поляків - розбитків. Мализме умундурованя і таки коротки карабинки. Я їздив там джіпом. Житя там било добре. В тим часі почав єм думати, жеби найти в Аргентині мойого тату. В памяти мав єм адрес і єм написав. Няня нашли в Аргентині і йому повіли же його син пише. Тато одписав. Прийшов од нього лист, а мене одразу ся зьвідуют, чи хочу поїхати до Аргентини? Бив там в нас польский ксьондз, што тіж мав когоси в Аргентині і одразу гварит "єдзєми!" Він барз мя намавляв, жебизме їхали разом. Достав єм тіж лист з Завадки - з дому од мами. То било юж літо 1945 року. Они о виселенях мі нич не написали. Барз мі ся цло за родином, за домом, за риднима горами. По нашім батальоні ходили юж розмаіти аґітатори і намавляли вертати до Польщи. В батальоні неслися чутки, же будут хотіти нас перенести деси до Японії. Оповідано, же хто піде служити до Японії і буде там зо два роки, то буде міг вертати до Америки, бо достане юж обивательство. Інши оповідали, же там американців забивают. До Польщи записалося дост дуже люди. Товди і я записався на поворот до краю. В.М. Повіджте мі, яком дорогом ви верталися?


П.Т. Вертализме через Австрию, Прагу, а потім Цєшин. Ту била польска границя. Било юж літо 1946 року. До Коросна приїхав єм потягом, а моїх двох колегів поїхали аж під Жешів. З Кросна ішов єм піше. Але як ішов ем юж з Дуклі, то спіткав єм Грица Гоноса. Він ішов з мамом. Они мя не пізнали бо я бив в американьскім мундури.

Они мешкали в Завадці, а моя мама била в Тильові. По дорозі оповідали мі, же на Завадку нападают банди. Люди бют і рабуют. Мойого брата на двори положили на столі, били його і поливали водом. Било то в наш Щедрий Вечер. Бив товди барз сильний мороз. Брат з той причини тяжко захворив на запаліня і вмер 1948 року в Шмлярах. Ґонос повідав мі, же в Завадці залишилося лем кілька наших родин, бо майже вшитки виіхали на схід до Росиі. Пришов ем до Завадки і виджу, же Сливка сіно косит. Підходжу до нього, а він в страху, же зас іде якіси мундурови і барз мі ся призерат. Нихто мя не міг познати, навет моя сестра. Вернув єм до мами в Тильові. Ту зараз треба било ся мельдувати на війсковій коменді в Барвінку.
Приходжу, а ту такий поручник Яворскі до мене з криком - "стуй на бачносьць". Я одповів, же я юж в війску не служу. А він "але маш мундур". "По цось ту пшиєхал?", а я на то, "бо мам ту в Тильові маму". На тим ся скінчило. Вернув єм до Тильови. В осени 1946 року якаси банда обступила Тильову і запалила пару хиж. Яки то били люде, то нихто незнав, бо бесідували по польски і по украінски. Сховализмеся на поді, а ту юж сусідня хижа ся запалила. Скочилизме з того поду до якісой ями, а ту юж хтоси лежит. Смотрю, а то мій брат. В тий ямі перечекализме до рана. На другий ден юж не било где мешкати. І товди зас пішлизме з мамом, братом і сестром до Завадки. Там мешкализме до червця 1947 року. В Завадці мешкали юж польски осадники в хижах, што родини з них виіхали на схід. Били тіж дівчини Польки, з котрима зме ся навет колеґували. Било то деси в маю. В селі била якиса маївка - така сільска потаньцивка. Пішлизме з тима дівчатми на тоту забаву. Ідемо в гору селом, а ту іде війско. Ґонос мі гварит - "знаш што, я мам в кишени кус дулярив", я му на то - "та ідме скоро до нас". Пришлизме та сховализмеся на стрих. Він зняв тот тлумачок і пхає деси під кички. Я мишлю собі - холера, та як спалят хижу то і тото пропаде, дуляри ся спалят. В хижи били мама. Лямпа ся юж сьвітила бо то било вечором. Через шпару виджу як до хижи входит війсковий поручник І до мами "ґдзє синове?" Мама по польски не знала і му повідат "не знам пане". Пороззерався по хижи і зауважив, же на клинку вісіло моє війскове убраня. Взяв тото убраня - мундур і вишов з хижи. Товди якоси ся тото утишило. Смотриме за нима, а они - вшитко тото війско пішло на Волю, где мали штаб.Але на другий ден рано війско оточило юж ціле село і почали арештувати мужчин. Забрали мене, Німчика, Семана Кирпана. Кобилька Василь, Ґалайду, так же назберали хибаль з десятох хлопів. Мали фурманки, та на кожду фурманку дали по єдним з нас арештуваних, а по боках ішло війско, бо хотіли людям - Полякам показати, же то они везут пойманих бандеровцув. Вивезли нас на Волю до їх штабу в школі. Там мене першого взяли до середини. Смотрю, а там сідит тот поручник што мі вчера забрав мундур. Він до мене з криком - "повєдз ілє бандеровцув там вчорой било?" А я на то гварю - "пан поручнік лєпєй вє, бо відзе, же пан поручнік муй мундур забрал" (Тот мій мундур вісів там на вішаку). А він до мене - "мільч смаркачу" і замірився мене вдарити, але ся встримал. Повів до адютанта - "випровадзіць го!". Виходиме, а хлопи ся збвідуют - "што ся стало?" Я ім оповів. Вишов адютант і крикнув - "вшисци до дому!" Тот поручник хибаль ся вистрашив, же я познав свій мундур. Приділили нам єдну фурманку, яков вернулизме домів. Довго ем думав над тим чого він ся мене зьвідував - іле там било бандеровцув? Виходит на то, же польскє війско, як іх самим било вигідно - раз війско удавало "бандеровцув" то зас на одміну, било реґулярним польским війском. Деси внет, бо на початк червця, знову війско обступило Тильову і заповіли, жеби до полудня ся спакувати, бо вшитких нас вивезут на захід. Зогнали люди на торговицю в Дуклі, а потім вивозили до потягу на стацю в Коросьні. Тим транспортом доіхализме до Любіня Леґніцкого.


В.М. Як стe находилися на заході?
П.Т. Там в Любіню то юж люде ся спотикали, на ринку, то єден од другого ся довідував где хто єст. Так находилизмеся в цілим повіті, бо на порушаня ся в границях повіту, не треба било жадного позволіня, але як дахто хотів перенестися з родином, то юж мусів ся мельдувати в Любіню. До Маломіц перенюс єм ся в 1949 році. В Маломіцах бив Руский колхоз. Они мали барз дуже землі і найлішпи доми. Як хотів ес заняти даяку хату, то найперше треба било справу "опити" з Рускима, бо польска адміністраця в Любіні в тих справах не мала нич до бесіди і права.

В.М. А як запознали сто ся зо женом?
П.Т. Моя жена єст з Тильови, але ми разом ходили до школи іщи в Завадці. Ходив єм з ньом де третьой і четвертей кляси. Перед війном в нас учительом бив Фучила. То бив наш чловек. Він бив майором з польской армії. З мойом женом він бив якисом дальшом родином. Тот научитель Фучила поїхав до Россиі разом з нашима людми. В часі війни то юж били в нас украінски научителе.

В.М. А коли приіхалисте до Маломіц, то там іщи били Німці?
П.Т. Так, били. Але незнам чи мали юж польскє обивательство. Били там юж осадники зо сходу. Они позаймували по Німцях найліпши ґаздівки. Німцям, як їх виселяно, не позволено ничого забрати, лем валізку до рук. Залишане цйле майно припадало осадникови польскому. По Німцях залишалися ґаздивки з худобов, свинями, лахами, меблями і машинами. Перед нашим приїздом ходили там розмаіти шабровники і дуже ружности повивозили до центральной Польщи. Оженив єм ся юж в Маломіцах дня 5 червня 1949 року. Весіля одбивалося в домі Швагли в Маломіцях. Товди били два весіля, бо женився Васенда з єднов сестром, а я з другом. Шлюб брализме в костелі в Любіню.

В.М. А як то ся стало, же вернулисте в гори?
П.Т. Так мене, як ті мою жену, барз тягло до своїх сторин. Мі за горами ся цло бо я барс наши гори люблю. Як єм робив в Любіню в фабриці фортепянив, то там робили таки "райди - туристични", прогульки де Шклярской Поремби в Судетах, то я старався все там поїхати, бо мя там до гір штоси тягло.

Але з фабрики фортепянив пішов єм робити урядником до Повітовой Ради Народовой /Староства/. В тий ПРН працював єм понад рик часу где заприязнив єм ся з пшеводничонцим той ПРН Плашковским. Він мене полюбив. До Польщи він рееміґрувал з Франциі, где мешкав в Парижу. Але іщи перше перед шлюбом хотів єм іти на офіцерску школу. Зложив єм поданя і може би мя прийняли, лем зашкодив мі в тих старанях з Уряду Безпеки неякий Бараняк за то, же в анкеті я не написав жем бив в американьскім війску, а тот Бараняк о тим знав і длятого мя не прийняли. Плашковски знав одкаль я походжу. Я його попросив о таке папіря, жебим міг назад вернути в гори. Він деси написав в тий справі, а мі дав таке потрибне позволіня. Поїхав єм сам. Хотів ем видіти як там товди било, а жена осталася на заході. Приїхав єм до єй сестри Гані, котра не била виселена, бо єй муж мав американьскє обивательство. Розознав єм як там єст і вернув назад на захід. Оповів єм жені і постановили зме там вернути. Било то іщи в 1954 році. Взяв єм роботу в Тильові в колхозі яко бриґадзіста. Робив ем поміри на приклад хто кілько скосив і облічав ем робочоднивки. Настав юж рик 1956. Пришло писмо з Повітовой Ради Народовой з Кросна, жеби дахто поїхав до Варшави на перший Украінський Зїзд. Люде вибрали мене на делегата. Але ту в Тиляві не барз любив мене комендант поліциі і гдекотри Поляки але я єм нич тим ся не переймував. Они хотіли в колхозі красти, робити сьвіндлі, а мене ся кус бояли бо я з нима в тим не тримав. Єдного разу так барз ляло, же вода через кички перетікала нам до хижи. Пішов єм на дах, жеби поправити. Впав єм з того даху і зламав в кістці ногу, тай наложили мі ґіпс. Мам тоту ногу в ґіпсі, а ту листонош приносит мі писмо з Повітовой Ради, же мам ся винести на захід одкаль єм пришов. Дали мі на то 2-години часу. Мій тато тіж бив в Тильові, бо вернув з Арґентини в 1949 році і ту йому нич не могли зробити. Так тато гварит, ідеме оба до Варшави. Пішлизме до Центрального Комітету Партії. Ввошли зме до якисого бюра і там оповіли пошто зме приїхали. Оповів ем вшитко о собі гдем робив і где роблю. Зараз казали мі тото описати. Вшитко єм описав. Приїхализме домів, а на другий ден приїхала якиса коміся з воєвудского Комітету з Жешова і Повітовой Ради з Кросна. Позьвідувалися люди в селі о мене і по двох днях пришов урядник з Повітовой Ради з Кросна і мене перепрашав, же то якяси помилка і же то непорозумліня. Од того часу дали мі спокій. Але за пару днів треба било їхати до Варшави на тот зїзд. Поїхав єм перше до Кросна, бо там збералися вшитки делегати. Зобрали нас і повідают - "ви сє нє буйцє і мувцє вшистком правдe". Потім до Жешова, а ту юж велика гостина. Давали істи і пити. Я сой кус підпив та ім гварю - "як то єст? Тераз даєцє єсьць і піць і кажецє Українe будоваць, а пшедтем білісьцє вшисткіх, же хцом будоваць Украiне?" А они мі одповіли - "чеба там забєраць ґлос і мувіць, же нам сє стала кшивда. То нє ми єстесьми вінні". Завезли нас до той Варшави. Што ся там діяло, то іщи до тепер трудно оповісти як люде ім там вшитко вигорнули за нашу кривду. Я там не заберал голосу, бо тилько било таких што хотілтся виповісти, же не старчило часу.


В.М. Я читав, же товди українці потрибували Лемків, жеби їх використати.
П.Т. Та Поляки юж тепер не уважат Лемків яко Лемків. По війні іщи яко Русине - Русіні, а потім юж яко бандеровци - украіньци. Юж тото заникло. Тепер юж приходят зо сходу, орґанізуют тоти "Ватри", юж єст вимїиа культуральна медже Польщом а Украіном.

В.М. Читав єм, же в 1958 році Лемко-Союз вислав до Польщи делегацю двох мужчин і єдну жінку яко делегацю Петра Гардого. Ходило о якису поміч. О збудуваия на Лемківщині двох сел і шпиталя для Лемків.
П.Т. Тота далеґаця може і била, але я о тим нe чув і тих справ не знам. Я лем чув в Америці, же оии там їздили, же ставляли справу, жеби наши люде могли вертати, але то не дало результатів бо то і клєр і Поляки хотіли винищити тот наш нарид і такий ціль дальше мают. То юж заникат і хибаль заникне.

В.М. Ви колисте виіхали до Америки?
П.Т. В 1964 році. 25 мая билизме юж на мiсци з цілом родином. Найперше до Монтреалю а потім до Америки. Плинулизме польским "Баторим".

В.М. Дорогу сами сто собі оплатили?
П.Т. Так, я сам оплатив. Мав єм в Тильові господарку. Вшитко єм випродав. Хижу єм зоставив. Там тепер в ній сідит сестри дівка. Продал єм поле і сплатив пожичку. Ґаздивку мав єм велику але не било кому мі помагати ани грошами, ани при ґаздуваню.

В.М. Верниймо до тих часив, коли заберано вас до Німец.
П.Т. З нашой родини визначили до Німец мойого брата, але він бив хвори на ногу і не міг поїхати. Потім мою сестру, бо я бив наймолодши. Поїхав єм до Кракова з том думком, же мя вернут домів, бо єм за молоди. Але де там. Заладували до вагонив і повезли аж до Встфаліі. Товди од нас поїхало 6-ро. То бив контингент наложени на село, кілько молодежи має вислати на примусови роботи. Жолтис визначав з котрих родин і хто має їхати. В Завадці било так, же з дому Німці забрали хлопа аж до Австриі. Він одтамаль втюк і пришов на піше домів. Товди шолтис замельдував, же тот вернув і він мусів ся укривати. Німці його вхопили і вислали до ляґрив. Вернув юж без здоровля і внет вмер. До Німец заберали зараз, як лем Німці до нас пришли. На початку гдекотри ішли навет охотничо і тоти приїжджали на урльоп, але не барз хотіли там вертати а навет ся укривали. Потім то юж бил накладани контингент на кажде село.

В.М. Чи в бавора тіж били Руски?
П.Т. Ніт, таких пленних там не било. Як Американе збомбардували фабрику што била не далеко од поля мойого бавора, то товди земля била змішана з желізом і Німці привезли до роботи прятати тото русских, але били то власовці што тримали з Гітлєром. Їх тримали на льотнисках при обслузі. Але они тіж стриляли до американских самольотив. Таке правдиве пленне війско то Німці тримали в ляґрах і іх брали до роботи під земльом. Потім до таких найгірших робіт то керували Італіянців, бо іх по одверненю ся од Німців трактувано гірше як руских. Они вмерали як мухи.

В.М. Хотівбим іщи знати, чи билисте на весілю моїх родичів?
П.Т. Знам, же ся женили в 1948 році - хибаль в Домброві Ґурни. На весілю єм не бив.

В.М. Чи зналисте Кухтив в Маломіцах?
П.Т. Знам їх од початку. Они з Королика, іхали в другім транспорті. В Маломіцах били Кроличане: Вислоцки і Кухта а также Петроньчак. Мешкали также роднни з Тильови, Завадки Риманівской і Гирови. З Завадки бив Челак а з Гирови Герейчаки. В Маломіцах при тих русских то наши люде также кус скористали. Там од них можна било достати і поле і з поля. Они мали барз дуже цибулі, то наши люде могли собі набрати кілко лем хотіли. Але все треба било мати водку.

В.М. В Маломіцах било льотниско, чисте тім ходили?
П.Т. Ходилизме там косити траву па сіно. Єдного разу як єм пішов там косити з татом то затримав нас вартовник - стой, ви куда!? Я му повідам, же траву косити бо старшина нам позволив, тай нас пустив, накосилизме повний віз як прилетів якіси лейтнант тай до нас - "а йоб вашу мать, што ви здес дєлаетє хто вам разрешил? Сейчас удерай бо вас растреляю. Удерай!" Мусілизме з том травом скоро з льотниска втікати. Они там мали якиси підземни бункри, подибни як в Ряшівці. Там цілий поізд міг віхати під землю. Німці маля там велики бази. З тима русскима мализме дуже втіхи, на приклад: мав я моторик, то они приходили і ся зьвідували - чи нада тєбя масло? Яке масло до мотора? - а то они так назбівали оливу. Оджеж пережилизме розмаіти трудни часи. Там до гір юж хибаль наши люде не вернут. Там осілися Поляки і они не будут хотіли наших люди там назад допустити. За наших часив то там бив порядок. Кожди кусок поля там бив загосподаровани - заорани, а того поля било мало то люде часто для побільшеня поля під управи - карчували кряки а часто также вирубували і ліс, виривали кориня для побільшиня управи. Тепер там вшитко заросло, йема юж ягід малин, черниц, боривок /яфир/, а навет гриби не роснут. Вшитко дико позарастало. Теперишня польска владза як тиж осадники не виказуют належного господарованя, а правовити власники той землі - насильно переселени бідуют в колхозах, позбавлени всяких прав до прадідивской землі. З нашой Лемківщини створено дику пустиню. Масово позникали села, хати церкви і хрести. Для маскуваня того варварства перед сьвітом, творится дичижняни лісови парки, терени полюваня на зьвірину для панив польских і чужих і з што кращих наших сіл - творится водни заливи. Лемківски виселенці і дальше сут позбавлени всяких прав до вшиткого свойого якє силом ім одобраного. До розрахунку чи до рекомпесад, Полаки не дают одповіди навет на скарги. Польска держава і єй адміністраця винятково строго пильнуют лем того, аби нацйонально переселени Лемки чи Українці, не мали можности повернутися на своє чи взагалі на Лемківщину. Тимчасом наши гори дальше дико зарастают, творится дика пустиня ліси втратили свою назву, бо вшитко вартісне дерево вирубано. Наш нарід ся розлетів по цілим сьвіті, єст розбити. Розбили нас і розшмарили. Также тоти што на Україні, также не мают можливости повернути, а навет одвиджати свої родинни могили.

В.М. А чи в вас били землі храбіого?
П.Т. Барз дуже землі мали греко-католицки попи. Они мали добри газдивки. В Завадці Риманівский греко-католицким ксєндзом бив Житяньски. Він мав так велику ґаздивку, же аж заздрист брала. А люде йому іщи зносили розмаітости в тим сьвіжи хліб - паски, а він вшитко приймував і тим кормив свині. Нарид бив утримувани в такім зацофаню. В Завадці Риманівский як змер таки бідни селянин, то його жені ксьондз казав продати корову, бо інакша погребу не одправит і го не поховат. То били страшни визисківаче.

В.М. Чи в вас тіж переходили на православіє?
П.Т. В нас, в Зазадці Риманівский не било православя. В Тельові било. Люде переходили бо ся бунтували. В Канаді тіж сут ніби таки сами попи, але не таки як тоти украінски, же лем давай, давай і все мало.

В.М. Чи Завадка Риманивска істніє яко село?
П.Т. Істніє. Там Поляки поставили собі хібаль зо 12 хат - тоти од Кросна бо тоти од Любатови то повтікали. Они били страшни дзяди. Робили по Лемках, а потім по нашім вигнаню то вшитко вишабрували, витяли ліси і вивезли. Ліси так оголотили з дерева же з той причини по нашім вигнаню то рики і потоки повисихали бо неє в них води.
Жаль мі наших гір, наших сторин, наших Карпат. Жаль мі, же так розбили наш нарид.

В.М. Дякую вам, же сте згодилися оповісти про своє житя і житя Лемків.



Розмова третя.

Я Владек Максимович, представлям мою розмову з шановном паньом Параском ПИРЕНЬ з роду ШВАГЛА, котра ту поділится з Вами читателі вспомніньом свойого пережиття.

В.М. Оповіджте мі дашто про своє житя, як сте ся називали з дому?
П.П. Я походжу з Тильови з роду Шваглів. Вродиламся в Тильові в 1926 році. Моя мама била з Завадки Риманівской, од Барнів. На схід переселилася лем братова.

В.М. Як то било коли Німці верталися зо сходу?
П.П. Там в нас било барз страшні. Били велики бої, а фронт стояв майже шіст місяців.

В.М. А як било в 1945 році?
П.П. Билизме товди в Тильові. Переходило русскє війско і хтоси зачав кричати: - "війна ся скінчила, війна ся скінчила." Памятам як надлетіли русски самольоти і почали сипати бомби. Мама гварят - "треба піти видоіти корови." Пішлизме з мойом сестром. Як перешлизме через ринок до стайні, то за нами влетіло до стайні 5-х Німців в чорних мундурах і в тий нашій стайни сховалися разом з нами. Жадной кривди нам незробили і внет втекли дальше в кєрунку границі. Коли зме вернули, люде урадили, жеби забрати худобу і што можна зо собом і скритиса в лісі. Сідили ми в тим лісі цілий ден. Коли в потребі постановилизме з ліса вийти, а в незнаний ближше ситуациі для безпеченьства ішли зме з білом плахтом, підишло до нас трьох русских вояків і питают нас - хто ми? Ми ім одповіли - же ми з того села а сховалися в лісі. Они нам повіли - втікайте одталь скоро бо ту наставлени катюши, то як зачнут стриляти то вас вшитких поубивают. Товди вшитки люде през гори пішли до Завадки, бо на Тильову били юж з катюш. По тий стрилянині катюшами на Яслискій дорозі лежало повно позабиваних Німців.

В.М. А як то ся стало, же сте ся записали їхати на схід?
П.П. Як юж ся тота війна скінчила, то вшитко било понищене. Приходили люде деси од Сянока до нас до русских і просили, же они мают вшитко знищене і спалене то - може бисте нас забрали там на схід? Наши люде як ся о тим довідали, то тіж гдекотри хотіли їхати. Мій тато тіж пішов в тий справі до русских, а они му повіли - маєш хату, маєш корову, то сід. Потім то юж зачалися записувати. З Тильови позаписувалися навет тоти богатши, але переважні што мали спалени хижи. Било то в марци 1945 року. Била товди страшна зима і біда але хто ся записав то юж поїхав. Пришла осін 1946 року і примусове висідланя на всхід. Зробили зобраня і вичитали нам назвиска родин котри мусят ви1хати на всхід. За дві години юж підставлено нам війскови фурманки, а вояки ходили по хижах з криком - "паковаць сє, паковаць!" Того што товди діялося, описати ся не даст. Моя мама заладувала на тот іх війскови віз зерно і штоси там більше, а решту почала пакувати на свій віз. Закля мама спостерегла, то тамтого воза війскового з нашим добром юж не било. Вшитко нам вкрали. Вигнали нас вшитких з домів і з тима возами стояли на дорозі і так тримали аж до ночи, а війско ходило і справджало, чи дахто ся не залишвів. Потім іхализме през польски села. Бив то юж вечер і тоти што нас конвоювали і повинни били охоронно пильнувати, то нас нападали. Заберали нам худобу, били нас і крали што хотіли. Так допровадили нас аж до Вороблика. В Вороблику тримали нас в провізоричних бараках. Три тижні в Вороблику чекализме на ваґони. Не било чим кормити худобу, то мій тато пішов до польской родини просити о поміч бо мализме также коня. Заміст помочи то тата так барз збили, же тато хвори перележав 4 тижні і немігся навет порушати. З того Вороблика мали нас вивезти на схід - бо товди юж примусово виганяли на схід. Моя тета Кавочканя пішли до знайомого Поляка в Мєйсцу Пястовим і попросила о поміч. Пришли і забрали нас до себе, до села Мєйсце Пястове. За кілька днів тамтих люди з Вороблика заладували до вагонив і повезли на схід, а ми осталися. Мама, тато і сестра пішли до Тильови. Там юж никого з наших люди не било, лем войско ся блукало. Як тато вернув до Тильови, то і інши наши люде почали приходити з укритя перед виселеньом. І заз било в Тильові трохи наших Лемків, але били юж і Поляки што заняли наши газдивки.Тоти што зостали, а дуже люди зостало, приступили до засипуваня пофронтових окопів і почали господарювати і так помали доходили до себе житьово.

В.М. То бив рик 1946. Вернулисте до Тильови і як било дальше?
П.П. В маю 1947 року пришли до нас з У.Б. /Ужонд Безпєченьства/ і замешкали в нашім домі. Ходили по селі. Никому нич не гварили, а вечером вертали до хижи. Мама деси довідалася, же списуют люди бо будут нас виселяти, та вечерьом гварят тому поручникови - "пане поручніку, чему пан нам ніц не повє? Мисьми сє довєдзєлі же бендзєцє людзі виганяць. Ми ніц нє завінілісьми." А він одповів: - "Пані Шваглова, ви ніц нє вінні, але там в ґурах єст Украінска Повстаньча Армія і ми стонд мусіми вас висєдліць на захуд, жеби ту нє било Украіньцув, тилько самі Полаци. Там кшивди вам нє бендзє. Порозсилами вас по польскіх віосках по єдней, двє родзінє. Вас юж Польком не зробіми, але ваше дзеці юж бендом Полякамі." І так ся стало. Посписували, приходили до війта Круля і там ся довідували яка то фамелия, яка родина. Гдекотри люде тому Крульови навет платили, жеби іх залишив. Мій тато якби заплатив, то тіж би нас лишили. Кого тот війт - Поляк, визначив, то того вигнали. Він тим рядив. Деси з кінцьом мая прийшло польскє війско, обступило село, зобрали люди в школі і повіли, же за дві години мусимо ся випровадити. Люде розишли ся домів. Видавалося нам, же для нас кінчится сьвіт. Як нас виганяли на захід, то юж било кус інакше. Тіж нас спакували, довезли до Коросна і там нас огородили дритами, але внет заладували на ваґони і повезли на захід.

В.М. З яких сел били там люде?
П.П. Били з Завадки Риманівской і Терсьцяни. Ришканя їхала з нами. Нас з повіту кросьнянского привезли до Любіня Леґніцкого. Били тіж з нами Кухти з Королика. Дивне, же села Поляни і Вільховец нихто не рушав. З Любіня нас розвозили по селах. Нас завезли до Поляка што мав фольварк і там в нього зме робили. Нам нич не помагали ани через дорогу, ани юж на заході, а за тоту роботу в фольварку давали нам кус муки і так ся жило. Потім якоси перенеслизмеся до Маломіц. Там мализме юж лекше.

В.М. Чи памятате як і хто вам поміг?
П.П. Так, там наши люде мали знайомости в тим русскім колхозі. Але як юж вивозили і русских то товди наши люде почали займувати ліпши доми. Троху нам в тим помагав шовтис Лясковски, а кус і сами русски і так зачализме ґаздувати.

В.М. Початкове ридко, але як ся наши люде познаходили..
П.П. ...бо спотикали ми ся в костелі, а потім в церкви. Там товди в церкви дяком бив Іван Крет родом з Мацини Великой. Костел тот бил по протестанцки, приділени нам пізнійше на церков. Я в Маломіцях не билам довго, бо як ємся видала в 1949 році, то внет зме виіхали.

В.М. Мужа Феця то хибаль зналисте іщи з дому?
П.П. Так, зналам го знала іщи зо школи в Завадці.

В.М. Де сто го нашли, або він вас?
П.П. Я мишлю, же як било весіля Петра Кирпанового. Я товди билам дружком і Марися Кавочкова. Мій дружба деси ся заподів чи посварив, та ем махнула на нього руком. А Фецьо Пирень тіж бив на тим весілю, взяв мя таньцувати і так змеся познали. Він мешкав в селі Кухарові - Шкляри. По тим весілю приїжджав до мене дост часто, но і дошло до весіля. Одбилося оно в хижи на Крижівці.

В.М. Повідаит люде, же било то барс красне лемківскє весіля таке як в горах і же цигане грали навет на басах. Же они били навет деси з Гирови чи так било?
П.П. Цигане грали на весілю як оддавалася моя сестра Марися, але то юж било деси в 1955 або навет 1956 році. Я на тим весілю не билам, бо билам юж в горах в Тиляві і юж малам мали діти.

В.М. Чи сестра Марися як вишла замуж то зараз виїхала до Америки?
П.П. Ніт. Найперше пішла до Щеціна, там одкаль він бив. Она поїхала юж з дітми але іщи на рік перед нами. А ми виїхали в 1954 році.

В.М. Тепер мі повіджте, чого сте вернулися назад домів в гори в 1954 році - чи ви хотіли, чи мусіли?
П.П. В Маломіцах не мализме свойой хати. Муж хотів вертати, хоц в Тильові тіж не мализме где мешкати. Але в Тильові малам сестру і як Фецьо вернув - бо перше сам поїхав, то юж єм знала, же затримамеся в сестри. Потім зме ся перенесли до такой хижи, што люде з ньой вийхали на Україну. Мешкав в ній перше Іван Гриненко, але він побудувався і пішов до новой, а ми до той старой. Як ми винеслися, то до Гані хати пришла зо заходу сестра Нацка, а ми юж зачали будувати собі нову хижу. Побудувализме І могли зме там мешкати, а ту пишут з Америки аби там їхати. Виробили нам папери, бо і тета Кавочканя тіж хотіла жебизме поїхали і так ся стало же поіхализме.

В.М. Чи з гір не виганяли вас назад на захід?
П.П, О виганяли, виганяли. Мализме рижни прикрости, бо Поляки не хотіли допустити аби наши люде верталися назад до гір. Робили розмаіти перешкоди.

В.М. Чи з вашой родини дахто поїхав на схід?
П.П. З Тильови поїхали мойой тети кузине з сестром мойого тата.

В.М. Чи памятате коли помер ваш тато?
П.П. Тато помер в 1954 році. Мав 66 років. Він поїхав з нами в гори там помер і там єст поховани.

В.М. А коли померли мама?
П.П. Як добри памятам, то хибаль в 1983 році. Мама хворили на цукрицю.

В.М. Повіджте мі дашто про Кубу бо о тим Кубі хочу більше знати.
П.П. Тета Кавочка все повідали - а бодай го Бог благословив. Куба ходив по селах, робил шафлики, помагав дров нарубати і во вшиткім помагав.

В.М. А одкаль він бив? Повідают, же звався Куба Корец з Теодорівки?
П.П. Ні, він бив з польского села - Поляк. Бесідував по польски але на Русинах ся виховав.

В.М. Коли він помер?
П.П. Хибаль перед війном. То бив барз добри фаховец. Він преповідав, же "ту в ґурах такі час пшийдзє, цо косьцьоли сє спальом і же ту ніц нє бендзє." І таки час пришов, же нич неє - вшитко знищили.

В.М. Чи дашто знате о Любатові?
П.П. Ніт, нич не знам, бо ми били дост далеко.

В.М. Што памятате іщи з Маломіц?
П.П. Памятам як ся женила Ганя Ткачова, бо билизме на весілю. Потім то юж виїхализме до гір.

В.М. Чи билисте даколи в Лемко - Парку?
П.П. О так, билам там кілька раз. Барз ся мі там подабало, та і своїх люди там спотикалам дуже. То било товди як билизме ту в Америці. Потім з Канади то ридко зме приїжджали.

В.М. Там в Лемко - Парку ходив таки стари чловек з таком гірском ризбленом палицьом, чи може знате як він ся називав?
П.П. Не знам. Спотикалам там Завійских, Рудавских. Знам Гереньчаків, бо як він свій гавз ремонтував, то кус зме помагали зо сестром порядкувати по ремонті. Я чула, же тот Лемко - Парк ся розлітує, а то дуже шкода.

В.М. Я хочу вам гарді подякувати за то же хотілисте оповістн о своїм житю. Дякую вам.

Гнес єст 16 люти 1997 рик. О вспомніня зо свойого житя, я Владек Максимович попросив ем также мою маму Марию МАКСИМОВИЧ з дому Гранична, [померла 30 липня, 1998 року] бо то тіж єст кусок людзкой долі , але одночасно кусок тяжкой лемківской гісториі. Прошу, послухайте.



Розмова четверта.

Оповідат Мария ГРАНИЧНА по мужу МАКСИМОВИЧ.

В.М. Мамо, повіджте мі о собі: где сто ся вродили, в котрим році і о своїм житю?
М.М. Я вродилася в 1931 році в селі Гирова, в родині Граничних.

В.М. З вашом метриком били якиси трудности так, же аж мусілисте свою дату народжиня потверджати сьвідками, чого?
М.М. Як пришов фронт, то наше село, Гирова, било ціле спалене. І церков православна тіж била спалена. В нашім селі Гирові били дві церкви. Давнійше - як всяди, били церкви лем греко-католицки звани униятскима, а потім поставили церков православну. Як я вродилася, то мене юж хрестили в церкви православний, бо люде попереписувалися на православію. Переписалося майже ціле село. Непереписаних залишилося лем пару родин в горишній части села. В уніятский церкви бил таки велики образ Матери Божой і ту люде приходили на одпуст, бо повідали, же ту обявилася Мати Божа.

В.М. Тот одпуст одбивался хибаль раз в році і там люде ішли?
М.М. Люде ішли і до той і до другой, бо то било близко.

В.М. А під возваньом яких сьвятих православна церков ся називала?
М.М. Того я не знам. Знам, же била і плебанія бо як повідали, то наши родиче дали ім землю під тоту плебанію. В селі било двох сьвященників. Тоти православни то перед своїм висьвяченьом моглися женити, оджеж мали свої родини і діти.

В.М. Чи унияцка церков тіж мала плебанію?
М.М. Не лем плебанію, бо унятска церков мала барз дуже землі, по єдний і по другій стороні села. То била найліпша земля в селі. Унияцкий ксьондз мав корови, коні і інше. Мав кухарки і слугів, што му робили на тим поли. Як дахто мав женитися - як люде оповідали, то мусів іти тому греко-католицкому ксендзу рубати дирва, ризати січку і інши роботи робити. А то вшитко іщи перед шлюбом і перед запозідами шлубниа, а также як іщи заповіди. Заповіди шлюбни в церквах оголошано през три неділі - заповід перша, друга і третя. За каждом заповідьом ксьондз визначав женюхови іншу нову роботу.

В.М. Я чув, же тих униятских ксендзив люде не любили головно за то, же они барз з люди здерали.
М.М. З оповіданя знаю, же тоти ксєнжа брали од люди за вшитко, а за погриб /похорон/ навет остатню корову. Головно зато в нас так назад переходили люде на православія, бо тоти ксєнжа православни за послугу повідали - "дай тилько, на кілько тебе стати."

В.М. Знам, же зосталисте сиротом. Чи дашто памятате з похорону свойой мами?
М.М. Тяжко мі буде о тим оповідати. Мама мі вмерла як єм мала 7 років. Поховав Іх сьзященник православни. В Гирові бил єден цментір. Побільшили його - додало землі і тоти православни люде били ховани на тим новім цминтарним місци.

В.М. Хтоси з нешой родини єст поховани коло церкви, не памятате хто?
М.М. Памятам. То била мойой братовой мама. Називалася Ораз Ксеня. То било в війну підчас фронту, не било товди навет труни лем так єй поховали без труни. Она походила з сусіднього села, зо Мшани. Била оддана за чловека з Гирови. Потім як єй муж помер, то оддалася за Ораза Микиту і з ним мала 4-ро діти - двох синив і дві дівчини. Найстарша дівка єст женом мойого брата Ваня.

В.М. А як то било іщи в Гирові, чи ваш найстарший брат провадив господарство?
М.М. Моя мама залишилася вдовом. Мала 5-ро діти: Штефан, Анця, Ваньо, Павел і я. Она вшитки тоти діти разом ховала. Потім пришов час, же Штефан ся оженив, а в селі перепроваджено комасацю ґрунтив і дали людям поле в едним місци. Товди дуже люди перенеслося на кольонію там, где достали поле і там ся будували. Мама дали Штефайови війно а также дали му добру землю, бо повідали, же давно тому там били ґрунти храбйого, од котрого Гранични подібно тоту землю собі купив. Тота земля називалася Делівка. Ми мали юж нову хату а в ній мализме красни креденс і шафи. То юж не била курна хижа, а лем новочесна хата.

В.М. Чи памятате як називалися інши землі так як Делівка?
М.М. Так, памятам. Коли пришла комасаця, то ми мали до того часу землю в 3-ох місьцях: пазивалися Рокитини /там побудувався Штефан - потім ся там звало до Вигона/, Маґура і Мочивиска. До Маґури називали в сторону од Дуклі, а Мочивиска в сторону Мисцови. Од половини села там юж била дорога до Мисцови. Обі церкви стояли на середині села.

В.М. Чи ваш тато помер перше од мами?
М.М. Я не дуже памятам бо єм била мала. Знам, же тато хворив. Ходила єм з мамо до ліса зберати ягоди і татови приносилам.

В.М. Чи ваш тато тіж бил в Америці?
М.М. Хибаль бил. Але як мама померла, то товди юж били на своїм Штефан і Анця. Лишився Ваньо, Павльо і я. По смерти мами Ваньо внет оженився до Ораза і залишилизмеся лем во двоє з Павльом. Мализме дост велику ґаздивку і великий сад.

В.М. Повіджте іщи дашто о Гировянах, где хто в селі мешкал по ліві і по праві сторони села.
М.М. Наша хижа мала нумер 2. Наш сусід називався Іван Соха. Третя хижа то ся гварило до Гука Штефана. Дуже било таких назвиск што інакше ся незивали, а інакше іх прозивали, на приклад називався Пихач(?), а звалн до писарки, Навроцки, а називали до павроцика. Він там мешкат до топер, як люде приходят навет з Америки то він отворят церков бо ма ключ. Він там міг залишитися, бо як по війні повернул з Німец, то оженився з Польком і зато його не виганяли.

В.М. Дальши назвиска. А где мешкали Герейчаки?
М.М. Герейчаки мешкали праві на другім кінци села. Моя сестра ся видала - як го називаи - до Сидора, а він називався Ораз.

В.М. Ваньо як ся женил, то било юж за Німців?
М.М. Так. Били юж пімці але фронту іщи не било. Як мама померла то брат Павльо пішов на службу до Мшани до Париляка. То била для нас якиса далека родина, бо Парилякову ми назизали бабцьом. Як тота бабця вмерла, то Павльо пришов домів з той служби по року часу, бо достав перепуклину з тяжкого двиганя а бив молоди. По бабці Павльо достав і приніс перину. На тоту перепуклину лежав в Дукли в шпиталю. Потім іщи кілька раз брали го до Дуклі на баданя. Юж товди Німці заберали нашу молодіж на примусови роботи і його тиж хотіли взяти. Хибаль з пят раз го заберали, але все го вертали. Потім як кус виздоровів, то як го взяли, то не вернув аж по війні. В 1950 році пішов з Австриі до Англіі, а в 1964 році приїхав до нас до Маломіц, але юж з Америки где мешкат од 1960 року.

В.М. Яко повна сирота бо без тата і мами, понадто молода бо неповнолітня, ви также били змушени іти на службу до люди аби утриматися при житю. Коли пішлисте на сліжбу, до кого і што сте там мусіли робити?
М.М. Я била в дома при Ваню аж до самого фронту. Они діти не мали бо чогоси їм вмерали. Я їм помагалам то корови пасти, то на поли робити. Як надишов фронт, то пішла єм з худобом до Рокитин. Одтамаль юж николи до хижи єм не вернула, бо кулі падали, хижи горили і де хто міг то втікав. Пішлизме до Штефана до його хати на кольонію в сторону Дуклі. Інши люде втікали в другу сторону до Мисцови, крилися по лісах. В берегах робили діри, стинали ялиці і там ховалися разом з худобом і з тим, што зо собом взяли. То юж била осін, бо знам, же копализме бандурки. Як перестали стриляти то ходила русска розвідка і смотрила за Німцями где ся сховали. А потім зас бомбардували. Як ся кус утихло, то зме вернули до Штефана з коровами і заперлизме їх в стайни. Люди било всяди повно, бо вшитки зо села ховалися ближше ліса. Надлетів самольот і почав бомбардувати. Як юж бомби падали, то гвошла єм до такой діри коло пеца што там ся дирва ховало, а бомба в тим часі впала на хижу і она зачала горити. Штефан в тим часі бив в стайни з худобом і як ся хижа запалила, то вилетів зо стайні і зачав кричати - "втікайте бо горит". Люде oтворили двери і ледво повтікали до потока сховатися, а худоба згорила - впеклася. Як юж хижа згорила, то заз зме повтікали до тих зроблених бункрив. Одтамаль юж не било где піти. Ваньова жена мала тету в Завадці. То била Барна Параска. Била юж осін і зближалася зима. Не било што істи. І товди люде почали ходити до русских, жеби зпід того фронту дагде люди забрали, навет до Росиі. Осіньом копализме людьом бандури за што пяте відро.

Привезлизме до Мадараша і так пережилизме зиму. Як пришов фронт в гори, то зо Мшаной на Гирову і околиці стриляли катюшами. Они так вшитко збили, же по ялицях з лісах лем пняки зостали. Не могли Німців одталь вигнати бо Німец ся так міцно усадив там в Мисцові, же вишов аж товди як го русски деси окружили. Медже Гировом а Мисцовом єст велика гора звана Гиривском. В тий горі як Німці ся окопали то далеко вшитко виділи якби з даху. Ту русски і словаки страшні падали. Я сама наочно виділа як єден по другім падав, то ся юж так бояли, же сами до себе стриляли аби не іти на фронт, або через хліб до себе стриляли. Бив в хижи польови шпиталь і лічили ранних. Там розпознавали чи куля зранила го з блиска чи з далека. Чи він сам до себе не стрилив. Як розпознали, же з близка, то того вояка сами застрилили. Люде повтікали з під фронту до Яблониці, до Вороблика. Руски якоси дали транспорт і люде ся заладували на ваґони. То била ціла Гирова, а може і інши села. Била пізна осін 1944 року. Везли нас так, же што кус то потяг ся затримував і до Дніпропетровска їхали ми аж три тижні. Люде голодували. В Дніпропетровску одставили нас на стацню і товди приходили начальники з колхозу і брали по дві - три родини до роботи в колхозі.

Я била з Вньом бо зо Штефалом підчас фронту ми ся деси потратили. Ваньо достав роботу деси в степі. До роботи вій виходив рано а вертав вечором. Братова робила в огороді бо там мали дуже садив, то там робило дуже люди. Мешкализе в колхозні хаті при котри бил садочок. Я в тим дітячім садочку робила - кормилам там 5-ро діти. Там билизме рик часу. Трошки іджиня нам юж товди давали - то кус муки, то кус олію так, же зме не голодували. Але нам за тото ідло одписували і то так, же зме юж переїли за цілий пришлий рик вшитки трудодні. Люде бесідуют "та што будеме істи на пришлий рик?" Якисим чудом Ваньовой жени родина зостала в Гирові. То били Мадараши. Ми довідалися о тим і товди пришла мисель жеби вернути домв. Била то юж осін 1945 року.

Як Ваньо ся о тим довідав то не било на нього юж жадной сили. Юж о ничим іншим не мишлів. Пришов домів і гварит - "бер на себе лахи і ідеме домів!" Пішлизме на колей, купив якіси білет. Сілизме на товарови вагони і іхаме на углю, на руді. Ваньо лем ся зьвідав в котру сторону іхат потяг. Як ближше дому - до Польщи, то юж добри. Їхав з нами Михал Ораз і тато і ціла родина Івана Пишника. Тот Пишник чул, же його хата стоіт і хотів ся вернути. По дорозі нападали нас злодіє, але нам юж не мали што забрати. Доїхали зме до Самбора. Товди юж Поляки одталь виіжджали до Польщи, бо там далеко на Україні Поляків не било лем ту при границі. Там в Самбори стояв транспорт з людми. То Ваньо пішов деси до вагона і просив жеби нас взяли. Не повів, же ми втічеме з України лем, же тіж їхаме до Польщи. Достализмеся до того транспорту.

Як приїхализме на границу, то юж била контроль. Списували кілько кажда родина має люди. Товди Поляк повів, же він нас не хоче в вагоні - "ідте гет". Товди розишли зме ся в ружни сторони. Брат, моя братова і я пішлизме поза ваґони, покрилися і чатували, коли потяг рушит. Незнам чи то било в Мостисках, Медиці чи где інде. Тота коміся перешла, а ми на вагонах доіхализме до Жешова. В Жешові на стациі нас зауважила міліця бо билизме барз брудни і з тлумачками. Зараз нас заарештували і замкнули в арешті. Тримали нас три ночи. Мисьлілизме, же нас постриляют. Стігали з нас зознаня. Вивідувалися о вшитко, били нас, а потім одставили до Сянока, жеби зас нас вигнати на схід. Так само поступували з тима людми што вертали з Німец з примусових прац. Не дали ім піти домів в Польщи, лем одразу в вагонах висилали просто на границу і дальше на схід. Нас товди в Сяноку одставили до русских, а мій брат Ванйо гварив нам аби повідати же вертаме з Німец. Руски нас якоси пустили, дали нам перепустку і зас пришлизме до Жешова а потім до Дуклі. В Дукли споткализме Мадараша. Він бив фурманком. Взяв нас і привюз до свойой хижи в Гирові. Било то в осени 1945 року.


В тим часі іщи люди виселяли, іщи люде їхали до Росиі з Зиндранови і інших сіл. Як ми вертали, то зме виділи люди в Жешові на стациі, голодних, брудних і в болоті. Пхали іх на схід. Од Мадараша зас ходилизме до люди копати бандурки за 5-те відро і так зме пережили другу зиму. Товди на яр вродився ім син Іван. То твій дворидній брат Іван - Джан Гранични з Нового Йорку. Тота друга фамелия о котри єм повідала, тіж пришла домів. Але в іх хаті мешкала єй сестра. Там ся затримали. Тота сестра била видана за Поляка. Тота сестра пішла до Дуклі на міліцю і замельдувала, же єй сестра вернула з Росиі. Пришла міліця і тоту фамелию заз взяли до Росиі. Пришли также до нас і взяли тіж мойого брата Ваня. Мене не било дома, а братова хвора лежала в лужку то єй лишили, а брата Ваня прилучили до тамтой фамелиі. Називали го украінцом, бандеровцом і робили з ним што хотіли. Деси ся там достав до арештанской кухні і просив, жеби го пустили по жену. Юж незнам, ци го пустили ци сам втюк, але пришов назад до Гирови. А тота друга родина юж пішла назад до Росиі.


В.М. Вернулистеся назад в 1945 році в осени і пережилисте зиму в Гирові. Чи на яр дашто сте сіяли, садили?
М.М. На осени накопализе кус бандурок і якоси юж било. Алє през зиму приходили розмаїти злодіє чи бандити і рабували. Двери все ішла отверати жена, бо жену лей кус побили. Бо як отворив хлоп, то його барз били. Товди забили - постріляли Герейчаків: тата, маму і сестру. Хлопи товди повтікали і ся поховали, бо якби іх нашли то тиж би іх позабивали, на ніч на двери закладализме штабу, але і так треба било отворити. Заберали вшитко што лем било: корову, козу, обутя, одіж. Хижи не палили, хоц тих хиж юж било лем кілька. Мали розмаіти мундури, бо як били позабивани Німці, то з них зберали вшитко - скірні і одіж. Як потім пришли русски, то навет тих Німців не можна било поховати.

В.М. Коли сте пішли з Завадки?, дагде на своє?
М.М. Я з Завадки пішла на яр до села Борек за Кросном. Стаця колейова називалася Єдліче. Одтамаль приходили Поляки по 10-12 возив на Русіни, на наши села і котра хижа ім ся сподобала, то одразу єй розберали, зложили на вози і повезли до себе. Брали тіж наших люди до себе на службу. Люде мусіли іти бо нич не мали до іджиня для себе і для діти.

В.М. В кого сте служили?
М.М. Тот мій ґазда називался Клятка. Мав двоє діти - сина і дівку, жену і маму.

В.М. Што мусілисте там робити?
М.М. Послам на мотузі 3 корови, мав коня, свині, робилам з поли. Треба било і коня випрягти, напоїти. Мала єм товди 15 років. Робилам там цілий рик. Било барз тяжко. Там бив іщи Петро Гарайда і Гринько Нацка з Гирови. Пришла єм потім домів. Што я ту буду робила? Ходилам з Ганьом Герейчаковом на мох. Наносилизме моху на поляну, сушили, а потім просили Поляка, жеби нам тото привюз. Ходилизме по селах і тот мох продавали, бо він надавався до шпар в деревяних домах. Пришов зас Клятки син, жебим знову пішла там служити. Мусіла єм піти, бо інакше не вижию. Не памятам як єм била там довго, бо потим наших люди зас виганяли - товди юж на захід. Але било то деси при кінци мая. Грабалам загороду жеби ліпше трава росла, смотрю, а іде міліцянт. Пришов і повідат - "твуй брат єст в Кросьнє і хце, жебись до неґо пшиєхала, бо людзє ядом на захуд і нєхце це ту зоставіць". Не забрав мя одразу. Пішла ем на стацю до Єдліча, а од тамаль до Кросна. Нашла єм брата на стациі, коли наших люди юж ладували до вагонив. Били то ваґони крити з дахом.

В.М. Малисте може даяку корову, коня?
М.М. Нич ми не мали, нич ми не везли, бо ми з Росиі вернули з голима руками. Знами їхали вшитки тоти люде, што потім били в Маломіцах. Били то люде з розмаітих сіл, бо тих Руснаків юж не било так дуже, то зобрали їх до Дуклі, а потім пхали до Кросна на стацю бо в Дукли стациі не било. З нами їхав тіж Волошин. А гдекотрих з Барвінка повезли аж до Щеціна. На заході споткализме люди з Завадки, з Мисцови порозшмарюваних по селах по єдни або дві родини. В Любіню наш транспорт поставили на бочницю і там приходили солтиси і виберали з транспорту по єдни або дві родини. Нас взяли де Домброви Ґурной, Кирпанив деси до Сєдлєц, когоси до Осєка. Нам дали хижу таку руїну. Потім як вигнали Німців, а дали їм взяти лем тото што до валізки, то ми пішли до іншой хати, але тіж била она така - биле яка. Ходилизме до роботи до ґаздив Поляків. Ми робили в такого Мачуґи. Робилизме на поли вшитки роботи при жнивах, молочиню, бураках. Потім пішлизме з братовом до роботи в П.Ґ.Р-и /Паньствозе Ґосподарство Рольне/ і там зме робили при бураках. Потім Ваньо купив маленьке теля і з нього виросла корова. Ходилизме молотити зерно і так кус того зерна зме зашпарували, хоц свойой землі зме не мали.

В.М. Чи уйко Ваньо мав даяки папери, документи, як вас виганяли?
М.М. Як нас виганяли то давали такий папір, где вшитко списали: кілько вас єст, ци маш землю, корови, коні, ґаздизку і хто з родини поїхав до Росиі. Мій брат Штефан юж бив в Росиі і сестра била в Росиі. На заході гдекотрим нашим людям давали даяку хату за тото, што залишили в горах. Мойому брату Ваньови дали в Домброві Ґурні хату ніби за тото, што залишив в горах. Хто не мал свойой хати в горах то ту тіж йому не дали, а за хижу яку достав то мусіл сплачати. Потім мализме юж в Домброві ґаздівку, але била то така біда. Брат пішов до Осєка і там купив собі ґаздивку приватні од польского осадника.

В.М. Повіджте як приіжджалисте до Маломіц до Кухти, чи ровером?
М.М. Приіжджалам до Герейчака Андрия, бо там били нанашко /отец хресни/, дідо і баба.

В.М. Коли сте вишли за муж.
М.М. В паздернику 1948 року. Мужа зналам коротко. Билам на службі в лісничого в Домброві Ґурни. Він мав корову і треба било ей пасти, доіти і істи варити. Але пришло же мусів перенестися до Рудной бо там го призначили. Дали вози, заладували і перевезли де Рудной. Я тіж пішлам дальше там служити. Він оженився з дівчином з центральной Польщи. Я з Рудной іздилам до Любіна, а з Любіна до Маломіц било лем 2 кільометри. Там зме ся спотикали з дівчатми Герейчаків.

Кухта Михав з Маламіц знав ся з пришлим моїм мужом іщи од давна. Твій тато юж не мав никого в горах і затримався в Кракові. Там робив в якіси фабриці. Робив тіж ризби і тото собі продавав. Як ся прописали з Кухтом, то тато приїхав до Маломіц видіти, як ту люде жиют. Затримався в Вислоцкого, бо і Кухта і Вислоцки били з Кролика. Ми били на ринку, а Вислоцка гварит - "о, попач ілє ту дзевчонт, може бись сє оженів?" А він одповів - "о, тота одна мі ся подабат." За кілька днів як верталам з роботи в Домброві то виджу перед нашим домом два ровери. Оказалося, же твій тато юж од Кухти не вернув до Кракова, лем пішов до роботи до фірми "Одбудова" в Льубіні. Я гварю братови же я не піду домів бо ішлам з поля боса і брудна. Пішлам до сусіда Мачуґи і аж потім домів. Братова повіла, же то бив наш чловек. Потім іщи приїжджав і повів, же ся хоче оженити. Я не била іщи до того готова бо билам іщи молодом дівчином а до того не малам родичів, не било кому покерувати і ничого єм для себе не мала. Але зме ся поженили.


В.М. Чи било яке весіля?
М.М. Весіля зме не робили, бо не мализме ани гроши ани ннчого. Так люде поскладалися і била така не велика гостина. Било то в Домброві Ґурни. Тато мав в Маломіцях кус знайомих, та іх попросив. За дружбу бил Петро Кобилка а за дружку Марися Кухтова, тепер Бобер. Вуйцьо, тот з Тильови, привюз іх на возі з Маломіц. Шлюб брализме в Домброві в костелі. Тато робив на Одбудові з Юрковским Антком з Тильови. Перенеслизмеся до Любіна до хати, где не било ани пеца, ани мебля. Не мализме ани горця, ани миски. Потім нашлизме мешканя на улиці Ґлембока і там зме мешкали. Так зачинализме наше житя.

В.М. Я вродився з вересни 1949 року, а Ганя в 1953. Чи то било в Любіню чи в Маломіцах?
М.М. Обоє вродилистеся в Любіню, в тим маленькім шпитали.

В.М. З Любіна сте ся перенесли до Маломіц?
М.М. Тато потім юж ме робив з Одбудові, лем пішол до роботи до фабрики Фортепянив в Любіню. Там довідалися, же тато то жезьбяж і взяли го робити головки до рижних інструментив. До Маломіц перепеслизмеся в 1949 році до Кірпанки. Тато робив а П.Ґ.Р.-и в Меломіцах, бив там стельмахом. Памятам же тато зробив для кєровника цілу нову брічку. Але він глядав місьця для себе, для свойого фаху в котрим бив барз добри - хотів ризбити. Пішол деси до Вроцлавя ци до Варшазиі до "Продімексу", бо хотів ризбити і продавати. Як там пришов і показав кілька штук свойой ризби, то зараз ся його зьвідали яку скінчил школу? А він в тим фаху ризбярскіи формальной школи не мав. Притим зараз ся го вивідували одкаль вій походит? І хибаль тото головно затяжило - його нацйональве походжиня, же го до того інтересу не прийняли. Потім сам деси ся порозуміл і приходили писма з замавляньом кілько має зробити тих ризбених тереликів, палиц і інших виробів - кажди мав свою назву. Тато робив різби, я чистила і він тото висилав также до Америки і мализме заплату. То била трудна робота бо треба било острим паперьом чистити і барз пальці боліли.

В.М. Чи то било в Осеку?
М.М. Так, в Осєку. Приходили помагати і Герейчакова Ганка і інши але притим не барз хотіли робити, бо то била трудна робота.

В.М. Я мамо памятам же як ходив єм до школи до Любіна (1960?), то мешкализме в Осеку.
М.М. Так, але ми там довго не мешкали. Пришов до нас Федош і повіл же Пільіхіевіч продає свою хату, а ми не мали гроши, жеби єй купити. Мали зме єдно паця /свиню/. Тато пішов і якоси ся добесідував так, же продали зме тоту свиню і дали на тоту хату задаток. Але Пільіхіевіч оголосив, же продає і товди било юж веце купців і давали вижшу ціну як била згоджена з татом. Тато йому товди повіл як дахто тобі дає вижшу ціну, то я ти дам таку саму, але повідж правду. Не памятам юж о яку суму гроши ходило. То било в осени 1960 року. До того дому било 4 гектари поля. Поле тото зме обсіяли так, же робилизме на поли і при ризбі. О тим часі наши люде в Америці понаходили своїх ту на заході в Польщи, а гдекотри юж зачали виїжджати до Америки. В 1939 році на виізд записалися Кухти і Бобриха (Марися Кухта), хоц Бобриха виіхала скорше од Кухтив. Марися Кухтова - дівка Михала, поіхала сама і Василь сам - кожде осибно. А потім Ваньо, Ірка, тато і мама. Хтоси твому татови гварив, жеби ся тіж до Америки записав. А тато му повіл же він там не ма жадной родини. Тато споткал ся на дорозі зо Стефаном Пилипом, бо Пилип працувал в Повітовім Заряді Публичних Дориг. Бил там повітовим дроґоміщом. Надзорювал і керувал роботами. Пилип тіж гварил, жеби ся тато записал. А внет довідализмеся, же уйко Павел - мій брат пішов до Анґлиі і там бив кілька років, а потім писав до дальшой родини в Пенсильваніі, жеби го взяла до Америки, бо знал, же дома в горах юж не ма никого. Виїхав там, дакус поробив але сталой роботи тиж не мал. Потім Сикоряк з Бруклина взял го до роботи на Лол Стріті. Там достал роботу і там робил аж до пенсиі. Тато ся зареєстрував. Потім як Бобриха їхала до Америки, то я єй дала адрес до уйка Павля. Она наш адрес йому переказала і так зме ся порозуміли. Ми написали чи би нас не взяв до Америки, чи би нам не вислав папери.

Уйко хотіл приїхати до Польщи і видіти як ми жиєме і што маме. І приїхав. То било в 1964 році, на 4 місяці перед нашим одіздом на м/с "Стефан Батори" до Монтреалю. Приїхав і гварит: ґаздивку мате, діти мате, то не єст вам зьлі. А ми чогоси хотіли їхати до Америки. Гварив, же якбизме їхали то жебизме хату не продавали, бо якби треба било ся вернути, то жеби било где. Але ми хату мусіли продати, бо подорож хотіли зме оплатити польскима грошами. Боялизмеся дакого пустити до хати, бо і потім міг би нас не пустити якби треба било вернути. Од уйка Пазля пришов лист, же вироблят нам запрошиня і інши папери. Як тато всял тот лист до рук, то так ся вистрашив - як гварив, же аж му волося на голові стояли. Хоц то наразі бил лем лист. Повілизме же хату продавати юж не будеме. Хотів єй купити Федак. Він мал в Америці брата і написал до нього чи би му не поміг. Брат ся згодив і обіцял заплатити нам в Америці, як ми там доїхаме. Мало то бити 1,000 долярив. Подорож "Баторим" оплатилизие своіма грошами яки мализме з ризбярства. Юж в Америці його брат приїхав до нас з Чікаґо і нам зиплатил - виписал чек на тоти гроши і іщи якіси процент нам додав і било того понад тисяч доляив.


В.М. Тепер мамо вернемеся іщи до Гирови. Оповіджте мі о своїй мамі - одкаль походили і з якого села?
М.М. Моя мама вродилася в Гирові. Мама била од Лаца. То била така велика родина Лацив. Вшитки пішли на схід. Они мешкали в горишнім кінци села. Бабця походила з Мшани. Моя мама називалася Пелягія Лац і вишла за муж за Теодора Граничного і називалася юж Гранична. Одкаль походив дідо то я не знам. Памятам як спотикалася родина при церкви, то Гировяне все запрашали родину з інших сіл до себе на обід. Тота православна церков згорила і згорили вшитки метрики та і моя. Тепер старши люде пишут до Гирови бо там мешкат єден мисцовян і він іде до Коросна і їм тоти метрики винайдує.

В.М. Повіджте мі іщи хто з ваших братив і сестер жиє, а хто помер?
М.М. На Україні померла сестра Ганя - незнам в котрим році. Помер брат Штефан і брат Ваньо з Осєка. Брат Штефан мав дві дівки А кілько ся му іщи вродило на сході то не знам. Сестра Ганя як їхали до Росиі то мала дві дочки. Била оддана за Павля Ораза з Гирови. Єй дівки то Марися і Євка. Они били деси далеко на Україні за Днепропетровском, а потім вшитки втікали ближше домів, ближше Польщи і затрималися в Самбори. Як вертали з Украіни, то ішли дорогом а не потягом. Він провадив корову. Не знати як ся стало, же го подибно переїхало авто. Але там так било, же і за козу могли тя забити. По його смерти вродився їм іщи хлопец.

В.М. Вас било пятеро, чи так?
М.М. Тик Штефан, Ганя, Ванйо, Павел і Марися. Штефан бил найстарши а я наймолодша. Так нас по сьвіті розогнали, же єдни сут поховани на українскі земли на сході, други на землях понімецких в Польщи, я нашлася ту аж в Америці. Лем мої предки зостали в наших горах, в свої земли.



Розмова пята.

Я Владек Максимович хотів бим з вами побесідувати про стари часи. Што памятате - оповіджте мі. Того року буде вам 90 років, чи так? Люде в вашим віку дуже добри памятают як іщи сами били маленьки.

Оповідат - гідна пошани Анастазия КАВОЧКА.


В.М. Кілько сте мали років як сте вишли за муж?
К.A. Дякую, жес пришов. Того року - 26 липця 1997 буду мала 90 років. Вродиламся в 1907 році.

В.М. Где сте ся вродили?
К.A. В Завадці Риманивскі.

В.М. А ваш муж тіж бил з того села?
К.A. Так, Кавочка. Як виходилам за муж, то малам 17 років. Било то в 1924 році. Мій муж в 1929 році поіхал до Канади. За дорогу платили зме сами. Хто не мал гроши, то пожичал од жида. Я для мужа пожичила 300 долярив. Як він поїхав до той Канади а потім нашовся з Америці, то юж ся нич не одозвал. Його мама поїхала до Канади в 1949 році з заходу. Мешкала в Маломіцах. Його мама старалася о мене, жеби мя стягнути. І його брат тіж мешкав в Америці в Новим Иорку. І так до Нового Йорку стягнув мя його брат. Він бив для нас барз добри. Мої дівки ся поженили юж в Америці. З Маломіц найперше поїхала Ольґа до Канади, а потім я з Марисьом до Америки.

В.М. Повіджте мі як било в Завадці перед війном?
К.А. Памятам, же в 1923 році згорила нам хижа. Хтоси підпалив і згорило вшитко: - хижа, стодола, шпіхлір. Хижа била збудувана з дерева і крита кичками. Я товди мала 15 років. Знам же пожичали гроши на одбудову хижи.

В.М. Оповіджте як било коли пришли Німці? Што змінилося на ліпше, гірше?
К.А. Не заповідалося добри бо вшитко заберали. Почали зараз заберати молодіж до Німец на примусови роботи. Мене не взяли бо я мусіла давати континґент, але кого вхопили то зараз вивозили. Найгірше било як єм пішла до млина. Верталам на возі през Дуклю. Везлам на возі дуже муки, а то било вечором по 9-й годині. То юж била година поліцийна і не вільно било ходити. Затримали мя і завезли до арешту в Дукли. Я мало не здурию. Не зналам где коні, віз і мука. Діти дома, мама хвора. А за тоту муку то мя можут розстриляти. Мали мя юж забрати до Осьвєнцімя. Привезли з Ясюнки якіси жінки і юж в тим арешті било нас веце. Рано як до молочарні привозили молоко, то зачалам барз кричати до тих, што привезли молоко - то били наши люде. Просилам жеби пішли і якоси повідомили, же мене заарештували. З тим молоком то бив мій кум Париляк. Він дав знати і якоси там урадили так, же треба запросити того йімця з Дуклі. А бив тіж таки поліцянт украінец. Они оба пришли до нашой хижи. А юж ся кус на них пририхтували так, же поставили ім закуску і дуже згоривки. Товди почали му той водки доливати, же аж го так спили што нич не памятав. Товди його руком написали писмо по німецки, бо бив там тіж кєровник молочарні што знав по німецки. То бив украінец і служив тіж яко тлумач. Підписали тото писмо руком того Німця, бо він бив юж так пяни, же нич не памятав. В тим письмі било написане, же мают мя з арешту звільнити.

Хтоси пішов скоро з тим писмом і мене пустили. До Тиляви якосим дішла без кони, воза і муки. Сусідка принесла кус муки, друга капусту і так далам дітом істи аби мі не повмерали з голоду. Але било то юж літо. Пішлизме на поле, навиберализме кус жита, дома висушили, стовкли і змололи в млиньци бо хтоси іщи таки млинец мав сховани і ж не билизие голодни. За Німця била страшна біда. Вшитко заберано, худобу, пацята на контингент треба било давати навет яйця, масло і молоко. Але на осін в 1944 року пришов юж найгірший час. Надходил фронт. Люде повтікали до ліса з цілима родинами, з коровами і забрали зо собом вшитко што мали. Било там дуже люди. Але і там по тим лісі зачали стріляти з катюш, а з гори европляни, та зробили в тим лісі масакру. Дуже люди позабивали, покалічили, побили худобу. Вшитко збомбарували. Потім сховализмеся в потоці, під голим небом. Наламализме голузок чатини, котром на ніч зме ся прикривали. Там до того потока пришол Німец і гварил, же дві години буде спокій і же мусиме одталь втікати, бо нас вшитких позабивают. Він курив папірос за папірусом. Пішлам пильно по люди і кричу же ту заз будут бити канони і бомбардувати і маме одтал втікати - Німец так повідял. Люде з того потока почали виходити і пішли назад до села або скерувалися до Любатови. Кус люди з худобом там зостало. Я пішла домів бо там зостали мама, 2 корови і кін.

Знову зачали бити. Полетілам іщі до того потока по корову, а там юж тии потоком плинула не вода, а кров. Тилко там набили і Німців і худоби. Якоси з того потока втеклизме до Любатови. В Любатові билизме тижден а потім з Ясюнці. Так переносилизмеся през три тижні. Потім вернулизме до Завадки где юж било полно русского війска. Руски зараз позаберали люди під фронт до села Сморечне окопи копати. Забрали і мене і мою старшу сестру. Коли ішлидме лісом, то мі з той громади удалося втечи і вернулам домів. Бил товди страшни мороз, а ту зас бют. Біда бо неє што істи. Кирпанки син вкрав мамі ялівку, заризав і якоси зме ся поживили. Там на тих окопах зас наших набито. Ледве гдекотри повтікали. Вернулам домів, а ту повно русских. В домах поробили шпиталі. В наші хижи тіж війско. Пішлам до Дзядошівского, смотрю, а я ціла чорна. Мишлілам, же мухи мя обсіли, а то били уши. Повідают - змітуй скоро витко з себе, бо як юж перейдут до голови, то юж по житю. Так єм зробила. Якоси мя на двори очистили, обляли водом, а ту зима. Дали мі лахи і так єм пережила. Боже, што ми перешли, то того не даст ся оповісти.


В.М. Повіджте мі коли наши люде зачали їхати на схід, в котрим році?
К.А. В зимі 1944 року. Хто юж не мав хижи то юж їхав на схід як іщи в нас стояв фронт.

В.М. В 1939 році як пришли Німці, чи товди дахто їхав на схід?
К.А. Ніт, товди ніт. Але по фронті то юж приходили таки комісаре і записували люди до виізду на схід. В тих селах где вшитко било попалене то пішли вшитки люде, бо юж не мали где бити. З Завадки тіж пішли тоти што не мали хижи. Так било і в Гирові, в Мшані, в Мисцові.

В.М. Чи дахто з наших люди вернувся зо сходу?
К.А. Ніт, не вернув. Завезли іх деси далеко до Росиі. Одтамаль якоси вернули ту ближше на Україну. Ту зараз по війні потворилися банди. Крали, били і заз рабували. Тоти рабовники то били люде з польских сіл. Нам банда забрала вшитко - коня, корову, вшитко. Навет єм мусіла ім вшитко на віз поносити, коня запрячи і корову до воза привязати, то ня якоси не били і може зато єм пережила. Пішла єм потим до Тильови. Ту нам поміг шолтис - Круль ся називав. Ту билизме рик, а товди почали юж виганяти нз захід.

В.М. Чи тоти злодіє з Любатови приходили до вас і підчас німецкои окупациі?
К.А. Приходили тиж і за Німця. Потім Німці якоси іх кус успокоіли, вибили. Але в Дуклі іщи забили родину і троє діти. Потім по війні зас почали ходити.

В.М. Чи они мали записани даяки назвиска наших люди?
К.А. Они мали назвиска. Раз пішли до Шкляр окрасти украінского ксендза. То го товди забили. Оповідала мі потім мати того ксендза, же як нехтіла їм вечором лампка світити, то взяли собі з церкви лямпочку і при сьвітлі той лямпочки чітали собі з паперу назвиска тих, што мали їх позабирати. Як юж по війні ішли зме през потік дорогом з Любатови, тo люде вказували, же в тим mісци ест позабиваних около 200 рижних люди.

В.М. Чи в Тильові били цигане і жиди?
К.А. Ніт не било. Знам же били в Гирові, Вільхівци і в Мисцові.

В.М. Чи на заході били з вами тиж цигане?
К.А. Памятам же в Маломіцах єден оженился з Польком.

В.М. Памятам же до Маломіц приходила така стара циґанка. Чи не знате як ся називала?
К.А. Ніт, не знам.

В.М. Чи цигане грали на весілях?
К.А. Так, грали. Грали по весілях. Ми любили тих циганив.

В.М. Чи в Швагли як Фeцьо ся женив тіж може циґане грали? Старий Швагла іщи товди жив бо то било деси в 1955 році.
К.А. Не памятам. Але то мусіли бити циґане хибаль з Любіня. Знам, же як нас юж не било в Маломіцах бо виїхализме до Америки, то пришли до нашой хижи, а била замкнена, то они довго дуркали і нихто ім не отворив бо нас юж не било. Товди пішли до дому Шваглів ся пожалити, же іх не пущаме. А Шваглів тіж юж не било. Як люде ім повіли, же неє ани нас ани Шваглів то они повіли, "та чого они тото нам зробили, же виіхали?"

В.М. А як то било зараз перед вашим вигнаньом, чи мешкалисте товди в Тильові?
К.А. Так, в Тильові, а в Завадці мализме іщи поле і там єи ходила робити. Як пришло війско виганяти, то ми могли ся остати бо малам папери з Америки, але ми юж не хотіли зостати. Товди єм мала 38 років, війско дало фурманку і повезли нас до Дуклі, бо там звозили Люди з наших сіл. Ішлизме лем в тим што на собі: я, мої дві дівчата і Параска Пирньова. Ми юж іншого способу на житя не мали лем одталь втечи, бо і так юж нич зме не мали. Войско помогло нам поімати кури, бо лем кури при хижи били.

В.М. То як сте жили, як сто нич не мали?
К.А. Помагав нам Поляк. Він називався Кринжскі(?). Од давна бил знайомим мойого тата, то дашто нам до іджиня підшмарил.


В.М. А як мали тоти, што поїхали на Україну? Хибаль ім неє так зьлі бо мают што істи і сут по школах?
К.А. Ой не хваль, не хваль бо я знам. Писали наши як там єст. Наши люде сут дурни. Сідят там і там іх нихто не боронит. Так то ся поробило з нашима юдми, же зме по цілим сьвіті. Бог мусит за нашу кривду когоси скарати.
Жичу ваи доброго здоровля і дякую за розмову.

Washington DC, January 31, 1999.



--------------------------------------------------------------------------------


http://www.lemko.org/wisla/malomice/index.html

No comments:

Post a Comment